Лариса Підгірна - Омбре. Над темрявою і світлом

по східцях спускався вельми привабливий молодий чоловік у темних джинсах й светрі. Зовсім не схожий на того вікарія у довгій чорній сутані, з яким я сьогодні зіштовхнулася біля дверей архіву.

— Дозвольте... Таки важкенька! — отець Люк похитав текою і примостив її на край столу. Заіржавілі обідки залишили на його шкіряних рукавичках брудний слід.

— Ну ось, можете починати.

Та він і сам одразу підсунув ближче один зі стільців, всівся і почав обережно по одній діставати обсмалені папки.

Декотрі кришилися в руках, деяких вогонь майже не торкнувся.

Він уважно переглядав уміст кожної і, не знаходячи нічого цікавого для себе, складав у акуратний стос, котрий опісля я мала винести нагору і переглядати вже вдруге.

Мовчанка, що залягла у склепінні, не була незручною, швидше — діловою. Тож я цілком поринула у роботу, на якусь мить навіть забувши, що отець Люк тут же, поряд, за хитким столом. Час у підвалі сховища минав непомітно. Він діставав теку за текою, і ми переглядали їхній вміст. Він — у пошуках церковних документів, а я...

— А що Ви шукаєте, Едіто? — раптом поцікавився він, перервавши мовчанку.

— Я? — і чого він запитує? — Нічого... Здається я вже казала Вам, отче, що маю просто привести ці документи до ладу та зареєструвати кожну папку...

— Ви зовсім не схожа на людину, що виконує казенну роботу... — отець Люк раптом відклав папери вбік, трохи нагнувся і подивився на мене з-під звисаючої лампи. — Ви так захоплено переглядаєте кожен аркуш... От у мене і склалося враження, наче Ви теж шукаєте щось серед цих обгорілих документів...

— Просто люблю свою роботу, — зніяковіло стенула я плечима. — А за кожним таким аркушем стоїть чиєсь життя... Ви ж мене, напевне, розумієте...

— Аякже, — отець Люк ствердно кивнув, проте до перегляду паперів не повернувся. Переплівши свої довгі пальці, він продовжував дивитися на мене з якоюсь дивною цікавістю.

— Ви обіцяли мені екскурсію, пам’ятаєте? Мої пізнання історії цього міста майже мізерні... То, можливо...

Я здивовано підняла очі на отця Люка.

— Я би із задоволенням, — проказала у відповідь, — та, на жаль, не сьогодні. Сьогодні я маю йти на нудне збіговисько до якоїсь місцевої матрони...

— До якоїсь місцевої матрони? — перепитав отець Люк.

— Саме так. Директорка архіву просто змусила мене і сказала, що відмовок не прийме...

— Тоді, можливо, завтра... — проказав безтурботно отець Люк. Жодного підступу у його словах вловити було неможливо. — Я поки що зовсім чужий у цьому місті, тож хотілося би знайти друзів, які б розділяли моє захоплення історією, — пояснив він просто свою настирливість. — Шкода, що скоро Вам доведеться повертатися до столиці... Але часто буває так, що наступна зустріч відбувається швидше, ніж ти думаєш, — раптом додав із посмішкою.

— Так... буває іноді, — зітхнула я. — Завтра — будь ласка.

Допомігши занести відкладені папки нагору, отець Люк ще раз переглянув знайдені цікаві йому аркуші, попросив мене їх відксерити і приязно зі мною попрощався. Ну ось, схоже, тепер мені додавалося роботи. Я мала ще й зробити ксерокопії з тих документів, котрі його зацікавили. Та легке невдоволення губилося у незрозумілому дивному передчутті в очікуванні завтрашньої прогулянки містом із отцем Люком. Ще ніколи мені не доводилося проводити екскурсії для священиків. Однак, судячи з усього, отець Люк був абсолютно щирим у своєму бажанні відволіктися від усіх цих обов’язків прораба, що неждано звалилися на нього. У Римі йому навряд чи доводилося займатися таким.

Я побачила з вікна, як він вийшов з приміщення архіву, підняв голову і, вгледівши мене, злегка помахав рукою. Я мимоволі подумала, що якби він був мирянином, то я, не задумуючись, попросила би у начальства продовжити моє відрядження ще хоч на тиждень. А так... що взяти з католицького священика? Навпаки, доводиться кожної миті нагадувати собі, що він не звичайний хлопець, з яким можна перекидатися жартами, фліртувати чи піти на каву.

Увечері Алла Матвіївна, як і обіцяла, заїхала по мене на таксі і разом ми вирушили до нашого пункту призначення. Всю дорогу директорка помітно нервувала, підправляючи то макіяж, то зачіску. Я ж ніяк не могла зрозуміти, звідки така знервованість, і тільки переступивши поріг дому пані Зірки, второпала: для пані Дзигальської це запрошення було своєрідним пропуском у місцеве світське життя. Звідси і знервованість, і сукня, яку вона, вочевидь, одягнула вперше і почувалася у ній вкрай незручно.

Я ж не стала якось особливо викаблучуватися: чорна спідниця-«олівець», така ж чорна водолазка та шовковий смарагдовий шарфик, скріплений вінтажною брошкою. Достатньо просто і непретензійно як для людини, що збирається провести вечір у незнайомому товаристві.

Маєток пані Зірки стояв на тихій вуличці, навпроти спуску до міського парку. Нічогенький триповерховий будинок скидався на справжню фортецю з двома готичними башточками по боках, оточену височенним кованим парканом.

Сама пані Зірка, вже немолода гостроока жінка в чорній сукні та справжніх перлах, що обмотували її шию кількома низками, виглядала досить елегантно.

— Оце і є наша Едіта, — відрекомендувала мене директорка господині маєтку, і пані Зірка приязно усміхнулася. Я ж відчула себе професором Плейшнером, що не помітив на підвіконні горщика з квіткою і потрапив на провалену явку.

— Сподіваюся, я не відірвала Вас від важливих справ? — поцікавилася господиня маєтку. — Бо маю до Вас дещо, тому й передала Аллою Матвіївною