Лариса Підгірна - Омбре. Над темрявою і світлом

Пані Зірка провела нас у хол, а далі — у простору вітальню, заставлену горщиками із буйною зеленню, різноманітними вазами в марокканському й античному стилях, скульптурами янголят та барельєфами із зображеннями взяття чи то Трої, чи то Карфагену. А ще — картини... Їх було, мабуть, штук із двадцять — ціла приватна галерея.

Я мимохідь кинула оком: сільські пейзажі, натюрморти та зображення місцевої фортеці у різних ракурсах. Складалося враження, що пані Зірка побувала на пленері вихованців художньої школи, а потім всі їхні роботи без розбору забрала собі.

— Подобається? — поцікавилася вона, мабуть, прослідкувавши за моїм поглядом, і тим самим поставила мене у вкрай незручне становище. Картини, вочевидь, не представляли ніякої особливої художньої цінності, і я не дуже розуміла, як пані, котра може дозволити собі такий маєток, прикрашає стіни вітальні настільки звичайними полотнами. Але, можливо, люди, що створювали ці картини, мали для пані Зірки якесь особливе значення. Тому я лише стримано посміхнулася.

— Я не здобувала художню освіту, — промовила раптом пані Зірка. — Пишу картини, як умію і тоді, коли є настрій.

— То це Ваші? — не могла стримати здивування я і вже уважніше обвела поглядом полотна.

Мабуть, після такого сміливого зізнання гості починали розсипатися компліментами художниці... Я ж вирішила помовчати, аби подумки насолодитися чудесним ефектом виразу збентеження на обличчі господині маєтку, що не отримала своєї традиційної порції підлабузництва.

— Так, так, Едіто, — Алла Матвіївна, про присутність якої я майже забула, подала голос. — Пані Зірка захоплюється живописом. Правда ж, чудесні роботи?

Я внутрішньо розсміялася, бо уявила якусь бідну сироту, що знаходиться під опікою пані Зірки, і так пишається її роботами, що прикрашає ними стіни власної вітальні. Тільки таке могло б виправдати цю імпровізовану картинну галерею, котру вона мені так захоплено демонструвала під очевидне підлабузницьке нахвалювання Алли Матвіївни.

Я не стала говорити про свої сумніви вголос та, наблизившись до картин, знову дещо помітила: в кутиках полотен, де зазвичай мав би бути автограф художника, чорніли прямокутники.

— А що це? — поцікавилася я у пані Зірки.

Її погляд на секунду знову розгублено забігав. Чи не забагато сюрпризів для неї приніс мій перший і, напевне, останній візит? Але вона себе миттю опанувала, і я почула у відповідь дивну, ще більш незграбну, ніж оті її картини, брехню.

— Знаєте, кожну свою роботу я підписую рядком з якогось улюбленого вірша чи афоризму, а потім замальовую, так що про написане знаю лише я. Це допомагає, якщо виникають проблеми з авторством.

З авторством? Вона знущається? Навіть якщо усі ці картини й справді належали б її пензлю, невже вона всерйоз вважає, що хтось спокуситься видавати їх за свої?

— Пані Зірка бере участь у дуже престижних художніх виставках. В Голландії її роботи були оцінені в шалені гроші... — знову встряла у розмову пані Дзигальська. Увага патронеси до моєї скромної персони Аллу Матвіївну, вочевидь, бентежила, і вона раз по раз намагалася нагадати про свою присутність бодай компліментом на адресу господині маєтку.

Господи, яка «пурга» вкладається у вуха місцевим «поціновувачам мистецтва»! Я міцно прикусила губу, аби не сказати нічого зайвого. Ні, я не сумнівалася у тому, що, з огляду на показну розкіш у маєтку, пані Зірка могла собі дозволити бувати у Голландії і навіть купувати там полотна, дійсно варті уваги. Сумніви викликало інше. Оці картини, котрими обвішані стіни її вітальні, користувалися там шаленим попитом? Якась дурня...

— Так...— вголос промовила я. — Нечасто зустрінеш такі автентичні роботи...

Чи то мої слова прозвучали якось двозначно, чи то мені здалося, але по обличчю пані Зірки майнула тінь роздратування. Проте вона посміхнулася і взяла нас з Аллою Матвіївною під руки.

— Я чула, Ви розбираєтеся у художньому мистецтві, Едіто? — звернулася вона знову до мене якось обережно, мов намацуючи потрібний фарватер для подальшої розмови. — І маєте гарні зв’язки серед поціновувачів живопису?

— В живописі я не фахівець, там свої нюанси, — заперечила я. — Та й серед художників особливих зв’язків не маю.

— О, я мала на увазі не стільки художників, скільки поціновувачів, розумієте? — не вгавала пані Зірка. — Людей, які мають приватні художні колекції та цікавляться старовинними полотнами.

— Навіть так одразу не пригадаю когось... — намагалася я, не полишаючи ввічливого тону, з’їхати з теми.

Оце причепилася! І чого їй потрібно від мене?

— О, — проказала господиня маєтку зовсім тихо. — Пані Дзигальська хвалила мені Вашу скромність, однак є речі, де скромність недоречна.

Я здивовано перевела погляд на пані Зірку.

— Я поясню, Едіто, — не вгавала вона. — Скажіть, Ви часом не знайомі із таким собі Юрієм Князевичем, масон чи хто він там... Пам’ятаю, він наробив чимало шурхоту тоді у нас в місті... — розсміялася вона.

Я внутрішньо напружилася.

Історія з Юрієм Князевичем, через яку я пройшла легеньким курсивом років із десять тому, була відома цій жінці. Цікаво, чого їй від мене все ж таки треба?

— Ну, він позиціонує себе пріором сучасного ордену тамплієрів, — відповіла я.

— Так, так, тамплієрів! — погодилася пані Зірка. — Хоча з нього такий тамплієр, як з мене балерина, — знову розсміялася вона, показавши досконалий рядок штучних