Ольга Деркачова - Крамниця щастя

Вона приходить раніше за нього. Усе ніяк не може звикнути, що його «зараз» є удвічі довшим, ніж її. Оглядає залу й тікає з кав’ярні, щоб повернутися хвилин за десять, коли він уже буде тут. Тоді він бурчатиме, що от — вона вічно спізнюється, що скільки там іти до тієї кав’ярні. Вона щасливо усміхатиметься й мовчатиме. Бо це дуже важливо дарувати найріднішій людині силу й упевненість.

Вони довгенько чекатимуть офіціанта. Врешті, вона підведеться. Він візьме її за лікоть і м’яко посадить назад. Сам встане й зробить кілька важких кроків. Вона мовчатиме й дивитиметься не з жалістю, а із захопленням, таким, яким вміє дивитися лише закохана жінка. І байдуже, що чоловік робить у цей момент - п’є каву чи ховається під парасолю.

Вони замовлять каву. Він кепкуватиме з її чергової дієти. Вона вкотре пояснюватиме, що вчителька танців не може бути товстою. Він візьме її руку, вивчатиме лінії на долоні, перецілує кожен пальчик і спитає: «Бачиш, які вони тонкі?» Вона засміється, їй захочеться його вщипнути й втекти — так, щоб він наздоганяв. Але... Не можна. Вона переконує себе, що головна причина — вони в кав’ярні, тож мусять сидіти чемно й інтелігентно.

Вона притулиться до нього. Так, щоб ноги під столиком торкалися. Бо тоді, як вона каже, вона відчуває всесвітню гармонію. Необережно зачепить палицю, яка з гуркотом впаде на підлогу. Вона спробує встати, щоб покласти її на місце. Він м’яко її зупинить й усе зробить сам.

Вона завжди йде першою. Обов’язково озирається, він усміхається їй і махає рукою. Потім важко піднімається, бере палицю і йде до виходу.

Він не скаже їй, як йому боліло. Але вона здогадається.

Він не скаже їй, що не спить уже яку ніч через гострий біль. Але вона знатиме.

Він нічого їй про це не говорить. Просить розповісти про віденський вальс. Вона розповідає, ледь стримуючи сльози, бо знає, що він ніколи не станцює з нею так, щоб паморочилося в голові, так, щоб упасти на підлогу, сміятися й довго-довго цілуватися. Вона танцює сама, а він дивиться на неї. І питає, що відчуваєш, коли танцюєш віденський вальс, бо він забув. давно забув.

Вона відчує ще вночі, що то був якийсь особливий біль. Такий, що вихопив її зі сну, змусив блукати темною квартирою й благати Бога, аби він щось зробив із тим болем. Бо то дуже нестерпно, коли болить най-ріднішому. А біль — це не горнятко з-під кави, його не прибереш зі столу.

А зранку він триматиме її за руку, усміхатиметься й переконуватиме, що все гаразд. І вона усміхатиметься й мовчатиме про те, скількох ворожок та чаклунок вона оббігала. Вона питала в них єдине: «Як забирати біль». І лише одна відповіла: «Якщо любиш, зможеш зробити це й без моїх трав та замовлянь».

Вона розповідатиме йому про віденський вальс, про дітей, що тупцяються паркетом, немов слоненята, про батьків, що хочуть від п’ятирічних малюків бозна-яких успіхів. А потім несподівано замовкне, пильно погляне йому у вічі, міцно стисне його руку й скаже: «Я тебе люблю». І так триматиме, і дивитиметься, доки не прийде офіціант із рахунком. А у вікно ранок кине сонячний промінь-натяк, що він уже не просто ранок, а робочий день. Він обережно звільнить свою руку від її пальців.

Цього разу вона прошепоче йому: «Іди ти перший».

Він встане, піде швидким кроком, забувши про свою паличку. Вона встане й відчує біль у лівій нозі. Той нестерпний, його біль, який не дає змоги відчути рівновагу на землі, збиває з ніг попри земне тяжіння. Вона вхопиться за забуту ним палицю, немов за соломинку, важко зіпреться й повільно, немов учитиметься заново ходити, піде додому.

Кілька дзвінків, скасування сьогоднішніх занять, улюблені фільми в ліжко, головне — дотягнути до... ночі? Наступного дня?

Вона вдивлятиметься в ніч і не плакатиме, незважаючи на важезно-тягучий біль. Доповзе до кухні, розтопить плитку шоколаду й сяде з горням біля вікна. Шоколад гіркий, гарячий та неминучий, як любов.

Вона не знатиме, що буде завтра, як вона з усім цим житиме, але це все неважливо. Головне — що він танцюватиме віденський вальс. І йому не болітиме.

Він із насолодою зробив ковток чаю. Кінець робочого дня. Кав’ярня, де він нарешті може спокійно посидіти й подивитися у вікно міста, яке готується до ночі. Мабуть, він мав би поспішати додому, де діти, дружина, пес і кіт. Мабуть, ось так він міг би сісти й у себе на веранді. Мабуть, і вдома всі дали б йому спокій, якби захотів.

Але він любив цю вечірню кав’ярню, що завмирала самотністю та тишею на годину-дві в проміжках між діловими зустрічами та пізньовечірніми побаченнями. Він йшов звідси, коли сюди приходила перша закохана парочка. Не те що б його дратувало кохання. Просто він не любив отого привселюдного тримання за руки та виціловування. Він хотів тиші, спокою та самотності.

Успішне життя, гарна родина. Улюблена кав’ярня. Усе прекрасно в його житті. Діти, дружина, будинок, автівка, кіт і пес. Інші заздрять та мріють про таке життя. Він би також мріяв