Ольга Деркачова - Крамниця щастя

Розрахувався за чай, вийшов. В обличчя — вітер. Саме такий, якого він очікував уже кілька тижнів. Він посміхнувся тому колючому вітрові й своїм думкам і поспішив до автівки. У таку погоду він завжди зустрічав її.

У цій кімнаті пахло тишею та нею. Він чекав її. І вона завжди з’являлася сподівано-несподівано, немов нізвідки, несміливо брала його за руку, а він шепотів їй на вушко: «Привіт». То був їхній простір, в якому він міг дозволити собі все, що хотілося. А хотілося цілувати її та писати. Як колись, коли здавалося, що для щастя достатньо лише однієї майстерно виписаної картини.

Вітрило ще кілька днів. Але він не помічав зламаних дерев, зірваних дахів. Він просто чекав ночі, щоби знову побачити її. Їхній простір, їхня свобода. І хто сказав, що сни — ілюзія. Та сни — найбільша реальність! Він малював і малював, а вона сиділа в кріслі й спостерігала за ним, а іноді розгортала старий журнал із покроковою схемою складання паперового журавлика, брала листок паперу й пробувала повторити намальоване. Не виходило!

Вона лютилася й кидала зіжмаканий папір на підлогу. Він піднімав невдалого журавлика, клав на стіл, ставав на коліна перед нею й заціловував її пальчики. Вона обнімала його й тулилася, а він відшукував її тіло поміж рюшами та складками одягу. Обережно торкався стегна, піднімався вище, робив це повільно, бо ж раптом вона захоче заперечити-зупинити. А вона звільнялася від одягу сама й тулилася до нього вже голісінька, а він ховав її у своїх руках від світу, від себе самого.

— Любиш?

— Люблю...

Це ж тільки сон, а в ньому можна все дозволити — від убивства до кохання. Головне — не захопитися снами так, щоб захотіти лишитися там назавжди.

Ранки після таких снів були рожево-сумного кольору. Він мовчки снідав, відвозив дітей до школи, а далі робота-робота-робота. Час від часу він дивися у вікно на листя дерев і згадував журавликів. Наступного сну він обов’язково навчить її робити отих паперових пташок. А ще розповість, як шукав майстра з оригамі, як вчився складати той неповороткий папір.

Але вітру не було.

Він іноді відчував біль у пальцях. Так хотілося взяти пензлі і. але який сенс? Він уже ніколи не відчує полотно, лінії так, як колись. Це лише ілюзія. Не стане легше, якщо спробувати те, що закинув безліч років тому. Навпаки. Запахне згадкою-зрадою. Адже він зрадив колись, бо ж здавалося, що можна й без цього всього жити. Направду, можна. І йому не доводиться стояти в центрі, продаючи свої картини, переживати за виставкові зали й хвилюватися, чи вистачить на фарби. Вистачить тепер! Але що йому з цього!

Поклав руку на скатертину, уявив, що це полотно. Він би її написав. А потім оголосив би в розшук. Знайшов би! Він завжди отримує бажане. Але не випише він її риси вже, не випише. Не ті руки. Давно не ті.

Так не буває!

Він знав, що життя дуже просте, але щоб аж так! За столиком навпроти сіла жінка. Поки чекала замовлення, намагалася скласти щось із серветки. Пальці тремтіли, серветка не складалася. Він підсів до неї, обережно взяв іншу серветку й склав журавлика.

— Так? — перепитав.

— Саме так, як треба, — усміхнулась вона. — Ти?

Упізнав її. Хотілося кинутися до неї, розцілувати-зацілувати, вхопити на руки й нести... нести.

Але куди?

Дружина, діти, пес і кіт. Усе гарно й стабільно. А сни — на те вони і сни, щоб снитися.

— Вибачте, не розумію, про що Ви, — зіжмакав журавлика, допив свій чай і вийшов.

Більше ніколи не вітрило.

Він міг зайти до будь-якої кав’ярні цього міста. Але обрав саме цю. Свою першу ранкову каву він уже випив. Для другої було ще рано. Але несподівана злива змінила його плани. Цього літа це було перше місто його подорожі. Останні кілька років він у перший день відпустки вибирав напрям і вирушав. Містечко за містечком, місто за містом. Він вивчав вулиці,будівлі, міський транспорт. Лишав автівку на стоянці, сідав у міський автобус і кружляв містом. А за годину-дві виходив у центрі міста, вибирав кав’ярню й сідав біля вікна, вдихав аромат свіжозвареної кави. Або ж чекав рано-вранці, поки відчиниться кав’ярня, і спостерігав, як поволі збільшується кількість відвідувачів за сусідніми столиками. Чи були вони всі місцевими? Чи як він, приїжджими?

Він не розумів усіх тих, хто їхав на чужинські моря чи вирушав походами в чужоземні гори. Рідні міста та містечка, яких не знайдеш у туристичних путівниках, у яких немає нічого, що спантеличило-зацікавило б розбещеного міфами та легендами туриста. Усе найпо-таємніше та найгеніальніше в простоті. Усе найкраще й найзагадковіше на видноті. Немов крапля дощу. Головне — вчасно підставити долоню. А потім сховатися в найближчій кав’ярні.

Вона не могла зайти до будь-якої кав’ярні. Подруга назвала їй конкретну — там, де на її думку, найкраще мокачино. Але вона переплутала назви. То тільки місцевим мешканцям видається, що все просто й