Руслан Володимирович Горовий - Ген воїна

— От і зустрілися, мила Марічко, — переможно промовив Михайлов.

Генерал подивився на гостей і притис палець до вуст. Чоловіки мовчки кивнули у відповідь. Він навмисно увімкнув голосний режим, щоб потім не переказувати розмову колегам.

— Наскільки я розумію, ви тримаєте ситуацію під контролем, — голос із динаміка лунав спокійно і виважено. — Мені доповіли гарні новини: сигнал із зони обірвався. Це означає, що наша спільна команда виконала головну частину нашої місії.

— Тобто ми з вами більше не будемо розмовляти на високих тонах і брязкати ядерною зброєю? — генерал намагався говорити впевнено, проте це, вочевидь, не справило жодного враження на співрозмовника.

— Не верзіть дурниць, вам давно нічим брязкати. Звісно, про ядерний удар уже не йдеться. — На мить голос замовк, мабуть, його володар щось обміркував, а потім продовжив: — Одначе мені відомо, що ви поспішили і втягнули в це вашого Президента.

— А як на моєму місці вчинили б ви, якби я погрожував вам ядерним ударом? — перервав співрозмовника генерал.

— Припиніть, я не на вашому місці. За великим рахунком, мене це не обходить. На те є політики, аби домовлятися. Нехай президенти самі розбираються у своїх стосунках. У крайньому разі ми можемо переглянути газові угоди в бік зменшення відпускної ціни для вас. Це вже нюанси.

— Тоді навіщо цей дзвінок?

— Коли повернеться група, хоч скільки б їх буде, ви маєте відправити усіх до нас у супроводі нашої людини. Усіх. І своїх бійців і, можливо, тих, кого вони приведуть із собою.

— Ви хочете, щоб я віддав вам моїх хлопців?!

— По-перше, у вас немає іншого вибору, а по-друге, це не надто велика ціна за спокій у державі. А ми будемо впевнені, що тримаємо все під контролем.

У кабінеті повисла гнітюча тиша. Генерал чухав підборіддя і дивився на міністра та керівника СБУ. Обидва сиділи тихо і теж тривожно витріщались на нього.

— Ну ж бо, — знову заговорив співрозмовник, — немає про що думати. Переконаний, що ваші гості підтримають вас у цьому рішенні. Усі ми люди, у всіх нас є діти.

Усі троє перезирнулися, а потім закрутили головами в різних напрямках.

— Звідки ви знаєте? — ледве зміг вичавити з себе генерал.

— Атож, — засміявся співрозмовник, — ви ж не вкладаєте гроші в науку, а ми вкладаємо. До речі, усі документи, які я вам пересилав, уже знищені. Тож я чекаю на відповідь.

У кабінеті всі завмерли від напруження. Міністр оборони і голова СБУ не відривали поглядів від генерала.

— Гаразд, — нарешті тихо промовив генерал, — я віддам вам усіх, хто повернеться із зони…

— Прокинулася? Давай, давай, розплющуй очі. — Марічка відчула, що чиясь рука трясе її за підборіддя.

Голова страшенно боліла. Жінка через силу розплющила очі. Вона була у бункері. Навпроти неї сидів чоловік — вбраний у цивільне, однак поверх одягу мав бронежилет. Вона відразу його впізнала.

— Михайлов?

— У цьому місці я маю здивуватися: мовляв, ти ба, та ми ще й знайомі? А чи не зустрічалися ми десь у Москві? Ви по театрах ходите?

Чоловік крутнув на столі її ноутбук. На екрані виднілися його фото і особиста картка.

— Умієш ти копати інформацію, поважаю. До речі, гарна техніка, — тицьнув пальцем у комп’ютер, — і телефон, і взагалі…

Марічка спробувала підвестися з ліжка. Закручені назад руки отерпли й боліли.

— Вибач, я вдягнув наручники, — чоловік вицідив із себе щось схоже на посмішку, — бо ж не знаю, що ти вмієш такого, чого не вмію я. То що, поговоримо?

— Де Василь?

— Василь? — чоловік удавано здивувався. — А-а-а, Василь! На жаль, Василь прийти не зміг, у нього справи. Він зараз там, куди ти направляла свій сигнал…

Чоловік підняв вказівного пальця вгору, а потім перехрестився. Очі Марічки наповнилися сльозами. Вона намагалася стриматися. Однак не змогла і зайшлася плачем. Чоловік мовчки дивися на неї, його обличчя застигло, наче маска, і нічого не виражало.

— Навіщо, — схлипнула Марічка, — ну навіщо ти так? Навіщо ви всі так один із одним? Невже не розумієте, що всі ви бранці? Бранці на цій маленькій планетці. Вас закинули сюди, як кошенят у відро, а ви замість того, щоб допомагати один одному врятуватися, лізете по головах один одного і все одно топитеся!

Слова жінки не справили на чоловіка жодного враження. Він встав, пройшовся по бункеру і знову повернувся до столу.

— Я нічого не збираюся з тобою обговорювати. Я солдат і виконую накази. І у мене наказ — доправити тебе у певне місце. Все. Передавач ти знищила сама. Тож історії кінець.

— Який же ти тупий, о-о-о! — Марічка намагалася витерти сльози, для чого схилила голову до свого плеча. — Я вже відправила повідомлення. Далі вирішую не я і не ти. Що буде, вирішуватимуть інші. І як вони вирішать, так і буде.

— Це ти так вважаєш, — чоловік посміхнувся, — а як на мене, то ми зможемо, насамперед Росія, дати відсіч будь-яким загарбникам. На дворі двадцять перше сторіччя!

— Атож, ви можете, — схлипнула жінка. — Із вашим урізаним мозком, який працює лише на кілька відсотків, ви можете лише вбивати один одного і більше нічого.

— Досить! — спинив Марічку військовий. — Нам потрібно збиратися.

Він підняв із долівки наплічник і виклав із нього кілька зарядів із часовими таймерами. На їхнє місце кинув Марічкин комп’ютер, телефон і ще кілька речей із полиць, які відібрав