Йоханна Спірі - Гайді. Гайді. Пригоди тривають

— почав знову пан Кандидат, — проте, з одного боку, якщо врахувати суспільну несформованість, яка пов’язана з тим нецивілізованим життям до моменту переїзду в Франкфурт, переїзду, який вніс разюче позитивні зміни цієї зовсім (в крайньому випадку частково) не розвиненої особистості, про яку необхідно сказати, що вона не має схильностей до негативного. Тому якщо обережно здійснювати спеціалізований процес навчання…

— Вибачте, пане Кандидате, не хочу вам перешкоджати. Ви пийте каву, а я мушу забігти до моєї донечки, — з цими словами господар вибіг із їдальні.

У покою для навчання він сів. Гайді встала. Пан Зеземанн повернувся до неї:

— Послухай, мала, принеси мені скоренько… зачекай хвилю, принеси мені (як направду, він і сам добре не знав, чого йому треба, просто хотів відіслати Гайді, щоби поговорити з донькою наодинці) — принеси-но мені склянку води.

— Свіжої? — запитала Гайді.

— Точно — свіжої, справді свіжої води.

Гайді вибігла з кімнати.

— От що, моя люба, — сказав татусь, обійнявши донечку та взявши її за руку. — Скажи мені коротко і так, щоб я второпав: що то за тварин принесла Гайді в дім та чому панна Роттенмаєр має малу за божевільну. Хоча б ти можеш мені все це розтлумачити?

Звичайно вона могла все пояснити, навіть ті, як вважала сама Роттенмаєр, беззмістовні балачки (їх перелякана управителька переказала панночці), бо для Клари, яка спілкувалася з Гайді, все було зрозумілим. Вона розповіла батькові історію про черепаху, про котенят у кошику, а потім пояснила Гайдині слова, яких так перелякалася Роттенмаєр. Як же пан Зеземанн реготав, від усього серця!

— Кларусю, доцю, то ти не хочеш, щоб я відсилав малу додому? Вона тобі не набридла?

— Ні, татусю, не роби цього в жодному разі! — аж скрикнула Клара, — з того часу, як Гайді у нас, тут не так нудно. Щоразу щось нове, так весело! Щоразу по-іншому. А раніше було так нудно… Крім того, вона стільки цікавого мені розповідає!

— Добре, добре, доцю, он вже повертається твоя подруга. Ну як, принесла свіжої водички?

— Ага, просто з криниці, — відповіла Гайді.

— Ти сама бігала до криниці? — запитала Клара.

— Певно, що до криниці, тільки з криниці вода свіженька, але я мусила далеко йти, бо коло ближньої було забагато людей. От я й пішла вниз по вулиці, а там коло другої криниці — знову ціла купа люду. Тоді я пішла на іншу, там набрала води, а пан із білим волоссям передавав сердешні вітання панові Зеземанну.

— Ось так, і водички принесла, і сердешні вітання водночас, — засміявся пан Зеземанн, — а хто той добродій?

— А він мимо криниці проходив, а потім спинився й каже: «Ну раз ти зі склянкою, то дай і мені напитися. А кому, якщо не секрет, ти воду понесеш?» А я йому відповіла: «Панові Зеземанну». А він засміявся дуже голосно, а потім велів передати вітання, а за тим вітанням ще одне, нехай, мовляв, пан Зеземанн втішиться.

— Отакої, і що ж то за добродій, котрий так сердечно мене вітає? Як той пан виглядав? Опиши його докладніше, — попросив господар.

— Він дружелюбно сміється, у нього товстий золотий ланцюг на шиї, на ньому така золота штучка, а в ній великий червоний камінь, а ціпок у нього з головою коня.

— Це пан лікар.

— Це мій старий лікар, — промовили в один голос Клара та її тато, і той посміявся в думках зі свого друга та його нового способу напитися свіжої води.

Ще того самого вечора Зеземанн залишився в їдальні наодинці з управителькою для того, щоб обговорити насущні господарські питання, і пояснив їй, що дитина для ігор залишиться в його домі надалі. Він вважає її цілком нормальною, а її товариство для донечки приємніше за будь яке інше. — А тому, — категорично продовжив господар, — я хочу, щоб ця дитина мала цілковито дружелюбне ставлення. А її своєрідність не має сприйматися, як порушення моралі чи установленого порядку. Якщо ж ви не зможете дати собі раду з дитиною, то будете незабаром мати добру підмогу: у мій дім приїде моя матуся. А ви ж бо знаєте, панно Роттенмаєр, що вона справиться з будь-якою людиною, як би та не поводилась.

— Так, пане Зеземанн, — погодилася управителька. Правда без виразу полегшення на обличчі від майбутньої помочі.

Цього разу в господаря було дуже мало часу, щоб побути вдома. Вже через два тижні в Парижі з’явилися справи, які він мусив вирішувати. Татусь виправдовувався перед донечкою, пояснював, що ніяк не погоджувався з таким скорим від’їздом. Тим паче, що за кілька днів має приїхати його матір. Але склалася така ситуація, що він мусить їхати в Париж.

Ледве пан Зеземанн від’їхав, як прийшов лист від бабусі, в якому вона повідомляла, що виїхала з Гольштейна: мешкала там, в старому будинкові Зеземаннів.

Бабуся просила вислати карету на залізничний вокзал наступного дня о такій то годині. Тоді має прибути її потяг, і карета відвезе її додому.

Клара дуже зраділа новині і ще того самого вечора так багато й довго розповідала Гайді про свою бабусю, що та теж почала говорити про неї, називаючи її «бабуся». Панна Роттенмаєр зробила зауваження малій, проте дівчинка не особливо зважила на це, тих зауважень від управительки мала дуже багато і дуже часто. Увечері, коли Гайді вже йшла лягати спати, Роттенмаєр покликала її у свою кімнату і там почала пояснювати, що Гайді не слід використовувати щодо пані Зеземанн слово «бабуся». Як та сюди приїде, неодмінно треба звертатися до неї «милостива пані».

— Ти це зрозуміла? — перепитала управителька, бо зауважила, що мала дивиться на неї із сумнівом.

У відповідь на