Василь Гайворонський - Заячий пастух

аж ніяк не зашкодить. І кажеш, що тут недалеко маєток того самого Номікосова з його Тичкою? Це чудово! Принаймні ще й завтра не доведеться лазити по кучугурах. Я вже накуштувався цієї приємности. А що ти сам тут бурлакуєш, то це паскудно. Твій пан, не кажучи поганого слова, справжнісінька свиня.

Поставив Василько на стіл горщик з кулешем, а коваль розв'язав свій лантух і почав витягати сорочки, молотки, якесь зубилля, терпуги, шматок ковбаси, декілька невеликих булок і купу книжок.

– То ви й грамоти вмієте, – сказав Василько із заздрістю в голосі.

– О, братіку... – почав був коваль.

– Я, дядьку, не братік, а Тарас, – завважив хлопець.

– Ого, то ти Тарас! – захоплено промовив Коваль.

– Гарне ім'я! Отож, братіку Тарасе, книжки, якщо хочеш знати, – моє щастя і мій клопіт. Саме книжки й зробили мене непосидющим і терпким на язик. Одначе, не шкодую. А ти, мабуть, і досі ще не навчився грамоти?

– Не вмію, – чомусь спаленівши, признався Василько.

– Нічого, – потішив коваль. – Якщо я тут утримаюсь, то навчу тебе читати й писати.

Коваль перерізав ще невідталу ковбасу навпіл, кусок подав хлопцеві, а сам присів до кулешу.

– А про Тарасів вам не доводилось читати? – після деяких вагань наважився таки Василько запитати коваля.

– Про Тарасів? Про яких Тарасів?

– Був колись гетьман наш український, Тарас Перший, – пояснив Василько. – Потім був і Тарас Другий, із шевців, що пісні писав людям.

Коваль від здивовання поклав ложку на стіл, пильно видивився на хлопця і, усміхнувшися, сказав:

– Були у нас, братіку, різні гетьмани. А найславетніший з них Богдан

Хмельницький. Доводилось мені читати про одного Тараса, козацького отамана. Гарна книжка, читаєш і думаєш, що й ти козак, і ти в Тарасовому війську. Одначе, гетьманом Тарас Бульба не був.

– Як це не був! – схвилювавшися, схопивсь на ноги Василько. – Може, ще скажете, що й не спалили його живцем на вогні?

– Спалили, братіку, спалили, – примирливо мовив коваль. – Та до гетьмана він не доріс.

І тоді Василька осяяла радісна думка:

– А ту книжку хто писав? Пан якийсь, чи ні?

Коваль знову відірвався від кулешу.

– Писав хоч і пан, – сказав він, – та не втому діло...

– Еге! – вхопився Василько. – Саме в тому й діло! Отак пани вам усе й напишуть, як воно справді було! Ви не чули, що вони зробили з Тарасом Другим і його піснями?

– Якого Тараса Другого? Це ти так називаєш Тараса Шевченка?

– Еге ж, Шевченко він.

– Про нього, братіку, вся Україна знає. За свої вірші і постраждав він, жорстоко постраждав. Василько переконався, що коваль Семен знає все, як і дід Данило. І вже вони обидва були йому близькими й рідними.

Тим часом коваль кінчив вечеряти, струсив з колін крихти, повкладав до лантуха своє майно, потім підвівся, широко розвів руки й позіхнув.

– Тепер на піч, дядьку Семене. Там тепло й просторо.

Не встиг коваль і влягтися, як відразу захропів. Надворі вже споночіло. У хаті блимав каганець, під полом настирливо шкребла миша, а за стінами стоголосо вила віхола.

І аж тоді дід Данило доплентався до чабанської хаті; вітер щосили штурхонув старого через поріг.

– Тьху на тебе! – зачинивши двері, плюнув він до порогу. – Такої притичини ще мені не траплялось.

– Ви б трохи тихіше казали, – підійшовши до діда Данила, пошепки промовив Василько. – У нас на печі коваль Семен спить.

– Гаразд, хлопче, гаразд. – зашепотів і старий. – А

що ж то за коваль такий?

– Цей коваль найнявся до нашої якономії й пішки йшов від станції та сюди й потрапив. І що то за людина! Книжки має! І все–все знає! І про Тарасів, і козаків, і про пісні Тарасові, ніби ви й йому розповідали.

– Ви багато гомоніли?..

– Ні, діду…

– Ой, Тарасе, не будь перед чужими людьми ховзький на язик.

– Нічого, діду, – заспокоював хлопець. – Коваль Семен – свій чоловік.

– Свої, буває, коні водять. Та нічого, побачимо. Дід Данило дещо перекусив. Потім полягали спати.

Вітер ніби знав, що за стіною на теплій печі лежать і ніжаться люди, і, за своєю злосливою вдачею, з розгону щосили вдарявся пружкими грудьми в стіну, 123 хижка тремтіла, кректало й рипіло у зв'язках дерево. Одбігав вітер у поле і знову налітав на хатину, всю ніч лютував, поки не виснажився остаточно і над ранок ущух.

Василькові звечора щось довго не спалось, все прислухався до того, що діялось надворі, зате ж, як заснув, то пролежав у небутті майже до обіду. Не чув, коли повставали дід Данило з ковалем Семеном, не чув і їхньої довгої й цікавої хлопцеві розмови. Але кінець її він підслухав.

– А я вам кажу, дідусю, що відкладати до осени не можна, – переконував коваль старого. – Хлопець–бо втратить ще один рік. Отож дам я вам адресу гарних людей в Одесі. Люди вони не багаті, робочі люди, а приймуть вас, як рідних, до школи хлопця влаштують.

– Воно ніби так, одначе Тарас до осени звідси не піде, поки не випасе зайців, – казав дід Данило.

– Знову мені ті зайці! – підвищеним тоном мовив коваль. – Я до вас поважно, а ви все з жартами. Думаєте, як я заводянин, то тільки в залізі й розуміюсь. А я, коли хочете знати, запеклий мисливець. Доводилося полювати