Андрій Анатолійович Кокотюха - Гімназист і Вогняний змій

Наблизившись до сищика, який звивався вужем, чоловік присів, потім — став на одне коліно, двома сильними рухами розтяв пута на ногах Шпига. Той відразу спробував хвицнути. Чоловік легко ухилився, за тим штовхнув сищика в бік, змушуючи розвернутися. Він підкорився, і за мить руки теж були звільнені.

Це не Пожежа!

Юрко завмер, тепер уже остаточно в цьому переконуючись. Несподіваний рятівник має менший зріст і трохи вужчі плечі. Лице закривала не балаклава, а чорна хустка з зображенням черепа. Краї чорної шапочки сягали очей.

— Ти хто? — гукнув гімназист.

Рятівник не зважав на нього. Кинув ніж на підлогу перед Шпигом, розвернувся й швидко, великими стрибками побіг геть. Сищик тим часом устиг підвестися, втримався на ногах, потім підхопив ножика. Оббіг вогняний струмочок, дістався Юрка, спритно завершив те, чого той не міг зробити сам — перерізав липкі міцні кайданки. Згріб за карк, поволік до виходу.

Коли вибігали, безжальний вогонь уже щільно охопив стіни й лизькав стелю.

Там, де лежали вони, теж запалало.

Оговталися в сусідньому дворі.

— Якого чорта! — хрипко видихнув Шпиг, замахнувшись для удару.

Вдарив би по шиї, аби Юрко вчасно не пірнув під руку, потому відскочив на безпечну відстань.

— Ми так не домовлялися!

— Я з тобою, Івановичу, взагалі ні про що не домовлявся! Ну, точно не про те, що ти втечеш з дому серед ночі, аби тебе спалили живцем!

— Вас теж могли спалити!

— Це вже моя справа!

— Ні! Наша спільна!

Відставний міліціонер перевів подих, помовчав, поволі заспокоюючись.

- Хто б він не був, Павук чи як там ще себе назве, прорахував він тебе.

— Але я його в очі не бачив!

— З ким говорив?

— Так, Вова Нещерет! Я вже подумав про це! Йому ідею підкинув! А в Павука спільник же в нашій гімназії!

— Ось тепер ми з тобою його знаємо.

— У Вови значок є! Завжди був! Я сам бачив!

— Чорт із ним, зі значком! Про це окремо подумаю.

— А записка? Мені ж її хтось підкинув! Вова, гордість гімназійного футболу? Ясно, що такий поза підозрою. Але виходить. Нещерет попередив, що я догрався? Як це розуміти — я мав повестися на таке, прийти сюди вночі? Чи навпаки — злякатися, заховатися вдома, ще й вас застерегти?

Шпиг замислено смикнув себе за вус.

Нас щойно хтось врятував. Нова загадка, — сказав уже не так голосно. — Мене підстерегли, вдарили по голові — тут моя провина. Не доглядів, втрачаю хватку. Міг би згоріти, ось і кара зате, що розслабився. З тобою, Івановичу, трохи складніше. Тут Павук чекав на мене — але навряд на тебе. Ти впав, як сніг на голову. Вирішив знищити нас обох відразу, і за не він мені ще відповість, — сищик стиснув кулаки. — Та давай спочатку, напарнику. Якби ти не прийшов, лишився б жити. Полював Павук на мене, а не на тебе. Чи знає про те Стрельцов, не важливо зараз. Думаю, він би подякував. Ну, скажімо так, точно б не плакав за мною. Згоден?

— Згоден.

— Питання номер один. Ти б дізнався, що я згорів разом з будинком. Що б робив? Пішов би в поліцію? Думаєш, тебе б хтось послухав? Забагато доведеться пояснювати. Хіба Олесь Добрянський зі своїми волонтерами тебе послухав. Один чорт, результат нульовий.

— Печально.

— Факт сумний, проте — факт, — кивнув Шпиг. — Отже, ти для Павука цілком безпечний. Він тебе використав, щоб дістати мене. Я б усе одно припхався сюди після такого попередження.

— Але ж він збирався й мене разом з вами поховати!

— Ха! Як ти собі уявляєш: тебе вижене — а мене спалить живцем? Ти свідок, Івановичу. Але всі ці нюанси — лише перша частина. Бо питання номер два: хто нас із тобою сьогодні витяг з того світу? Не випадково ж рятівник з’явився.

— Тут я теж згоден.

— І оді ось про що ще поміркуй. Цей невідомий знав, що тут буде відбуватися, - сищик кивнув на спалахи вогню, що вже були помітні з того місця, де вони стояли. - І для чогось прийшов сюди серед ночі. Переконатися, що Павук випустить свого Вогняного Змія? Завадити йому? Врятувати мене? В такому разі, мав би знати наперед, що сюди прийду я. Голова пухне, - Шпиг торкнувся потилиці. — Ґулю набили, довбешка без того болить, чорт забирай.

— Можу хіба припустити — за Пожежею теж хтось стежить, — невпевнено мовив Юрко.

— Хто? Для чого? А! — сищик відмахнувся. — Слухай, зараз я точно знаю лише одне. Нам із тобою тут лишатися не можна. Люди вже побачили пожежу, ще трохи — нагрянуть пожежні й поліція. Мене тут виявлять — хай собі, хоча так само доведеться багато пояснювати, ще й не повірять. Тобі треба тікати. Думав, як додому повернешся?

— Та планував... Тихенько, як вийшов. Куртка тхне, — Шпиг повів носом.

Не аж так. Дощик сіє. Поки добіжу — провітриться.

— Коли так — часу не гай. Жени!

Здалеку долинула сирена.

Крутнувся Юрко на п’ятах. Рвонув із місця, зник у ночі. Назад не озирався, закружляв вулицями й дворами. Біг упевнено й зловив себе на тому, що ніколи раніше так швидко не мчав. Стишив лише біля підземного переходу. Зупинився, набрав більше повітря в груди, немов збирався з містка на глибину пірнати.

До свого будинку дістався вже спокійним кроком.

Ковзнув у під’їзд, як вийшов.

У