Василь Миколайович Шкляр - Ключ

вниз‚ то ввижалося‚ що чую на них кроки зимового рибалки‚ хоч вони‚ ці литі бетонні східці‚ не подавали жодного звуку.

Перед мотелем стояли моя попелюшка і темно синій «BMW»…

Білого фургона не було.

Тепер я піднявся на другий поверх правими боковими сходами‚ на яких Каміла бавилася з вітром‚ випробовуючи його чоловічу повноцінність.

Двері до коридору були незамкнені. Килимова м’яка доріжка скрадала мої кроки‚ і я пройшовся тим коридором з кінця в кінець — він був вузький‚ але перетинав чи не весь будинок. На дверях — між моєю і другою житловою кімнатою — я не без подиву запримітив напис‚ який важко було розібрати в сутінках коридору‚ і, тільки креснувши запальничкою‚ прочитав на цілком офіційній табличці: «Комора».

Я вчасно стромив ключа в замкову щілину‚ бо сюди вже хтось ішов. Глянув через плече і ледь не торкнувся Камілиного обличчя своїм. Воно‚ її обличчя‚ зливалося із сутінками так само‚ як брунатні трусики із густою смагою тіла.

— Я вирішила глянути‚ чи ви впоралися із замком‚ бо він заїдає‚ — виручила мене Каміла.

— Справді‚ у мене щось не виходить‚ — збрехав я.

— Його давно треба поміняти‚ але в Жори ніяк не доходять руки.

Каміла теж недобачала в коридорі‚ бо торкнулася мене гарячою пругкістю грудей‚ у яких‚ безперечно‚ було набагато більше ніж 36,6 градусів за Цельсієм. Потім вона нахилилася до замка‚ вертіла ключем туди сюди‚ так само вертіла дольками невідомого мені плоду‚ і хоч тут‚ у коридорі‚ не було вітру і ніхто не задирав їй спідничку на голову‚ я виразно бачив усе‚ що діялося під тією спідничкою‚ бачив ще виразніше‚ ніж воно є насправді‚ бо уява завжди яскравіша за сутінну реальність. Якби Каміла була гола голісінька‚ її темне тіло все одно злилося б з пітьмою.

Ключ таки повернувся у примхливій щілині‚ вона штовхнула двері й‚ увімкнувши світло‚ запнула на вікні жовті атласні штори‚ хоч ніхто не міг зазирнути в те вікно‚ окрім нічної пташки‚ що летить на світло в пошуках здобичі.

— Думаю‚ ви не пошкодуєте‚ що зупинились у нас‚ — вона підійшла до білих дверей‚ що були поруч із ліжком у лівій стінці‚ і відчинила туалетну кімнату. Зір вбирали дві величезні рожеві мушлі — дві ванни так сяяли перламутром‚ що мені‚ суботньому гостеві з порушеною психікою‚ знадобилося десять секунд‚ аби второпати‚ що ванна там одна‚ то на всю задню стінку туалетної кімнати відкрило свій усепоглинаючий рот дзеркало‚ і вже звідти‚ із глибини дзеркала‚ Каміла промовила:

— У нас навіть гаряча вода є‚ чого не скажеш про жоден районний готель.

Вона повернулася до мене‚ і її великі‚ мов сливи‚ губи опинилися так близько‚ що теж‚ як свічадо‚ могли поглинути мене всього з головою‚ поглинути разом з усіма комплексами‚ набутими в цьому непевному житті; вони‚ її губи‚ могли раз і назавжди покінчити з моїми патологічними сумнівами і підозрами.

Ніжно шепоче він казку таємную‚

Сумно зітха верболіз…

Казку співав Кінг Конг‚ що наче прийшов із далекої Африки‚ щоб пробудити голос крові у цій безстрашній жінці‚ яка ступала лезом бритви; там унизу не було білого фургона‚ але ж він міг з’явитися будь якої хвилини‚ однак ця кров уже палала вогнем‚ вона стікала вже лезом бритви‚ і коли Каміла потяглася до мене‚ дихаючи оральним жаром‚ я‚ нещасний навіженець, хлюпнув на той жар крижаною водою.

Саме тоді я сказав:

— Каміло‚ адже ви добре знаєте Олексу Остапчука.

— Про що ви?

— Не про що. Про кого. Я кажу вам про Олексу Остапчука‚ з яким ви навчалися в інтернаті.

— Ох! — зітхнула вона. — Так би відразу й сказали. А то Олесь‚ Олекса… Ви б ще Олександром Македонським його назвали.

Таки її була правда.

— Мені здавалося‚ що ви одразу його згадаєте.

— Я взагалі не люблю згадувати інтернат.

— Хіба після того ви його не бачили?

Якусь хвилю вона повагалася‚ — мовляв‚ після чого? — та потім похитала головою:

— Ні.

— Але ж ви добре пам’ятаєте Олексу?

— Пре чи чудово‚ — вихопилося в неї, і я закляк‚ бо те чудернацьке слово нещасний знавець живих і мертвих мов чув у своєму житті лише раз і тільки від однієї людини‚ — це було того грудневого вечора‚ коли суботній чоловік дав мені ключ.

Настала моя черга робити лице непроникним‚ щоб не видати радість щасливого збирача перлів‚ котрий нарешті міцно нанизав на своє намисто безцінну чорну перлину.

— А чому ви про нього питаєте? Ви знайомі?

— Ні‚ — сказав я. — Навіть ніколи не бачились. Але річ у тім‚ що ваш Остапчук став відомим художником‚ і мені доручили написати про нього статтю. Тож я вирішив почати зі школи…

— Сама згадка про інтернат у мене викликає огиду‚ — сказала вона і пішла до дверей‚ та вже на порозі спинилася. — Ви від’їжджаєте зранку?

— Удосвіта.

— Коли щось треба‚ скажете. Дзвінок при вході до бару. На добраніч.

Тепер в її жилах‚ як і в голосі‚ була крига.

— Каміло!

Вона натяглася‚ як струна‚ а я‚ перш ніж сказати‚ витримав садистську паузу.

— Мені сподобалися ваші раки. Я хочу‚ щоб ви їх зварили мені в дорогу.

— Скільки?

— Півсотні.

— Все? — вона, як лошиця, переступила з ноги на ногу.

— Ні‚ не все… Ще хочу запитати‚ — я знову помовчав‚ наче не міг наважитись. — Мені у вас дуже приємно‚ Каміло. Якщо я раптом захочу колись порибалити‚ чи можна буде тут зупинитися надовше?

— Тут зупинятися нікому не заказано. Але попередьте зарані.

Літом у нас завізніше.

Вона зачинила двері.

Ніжно шепоче він казку таємную‚

Сумно зітха верболіз…

Сон не брав мене на цьому ліжку над прірвою. Замість ніжного шепоту лісу і зітхання верболозу я чув стогін сосон і завивання голодного вітру. До того ж у коридорі час від часу озивалися чиїсь кроки: чи солодка парочка не могла загріти собі місця‚ чи охоронець перевіряв замки‚ чи може‚ мені вже просто привиджувалося.

Навіть примітивна русалка‚ що хтиво усміхалася до мене з картини на стіні‚ випинаючи свій лубковий лобок‚ здавалася лихою мойрою[22] неминучості‚ яка так легковажно перетинає нитку людського життя.

Моя кохана Сана‚ мабуть‚ реготала б до сліз‚ якби зараз лежала поруч і раптом побачила‚ як я ще раз перевіряю‚