Вилки Коллінз - Жінка у білому

його ніколи не бачила. Ніколи не чула, щоб мати говорила про нього. Батько? Ох, леле, він, напевно, давно помер.

— А ваша мати?

— Я не дуже мирю з нею. Ми не миримо і боїмося одна одної.

«Не миримо і боїмося одна одної!» При цих словах у мені вперше ворухнулася підозра, що, можливо, саме Аннина мати віддала її в будинок для божевільних.

— Не питайте мене про матір, — провадила вона. — Мені миліше говорити про місіс Клементс. Місіс Клементс, як і ви, не вважає, що мене треба знов запроторити до божевільні. Вона теж радіє, як і ви, що я втекла звідтіля. Вона плакала над моїм лихом і приказувала, що його треба від усіх ховати.

Її «лихо». Що вона хотіла сказати цим словом? Чи не через це написала анонімного листа? Чи не вжила вона це слово у тому надто звичному розумінні, що й багато жінок, котрі пишуть анонімні листи, аби перешкодити одруженню своїх зрадливих коханців? Я вирішив, перш ніж заговорити про щось інше, з'ясувати, що вона хотіла сказати словом «лихо».

— Яке лихо? — перепитав я.

— Те лихо, що мене запроторили в лікарню, — відповіла вона, і весь її вигляд засвідчив, як вона щиро здивована моїм запитанням. — Яке іще може бути лихо?

Я вирішив діяти якомога делікатніше та обережніше, але неодмінно допитатись. Дуже важливо було добитися цілковитої певності у всіх питаннях, які я хотів з'ясувати з її допомогою.

— Є інше лихо, — сказав я. — Таке, що може спіткати молоду жінку, що через нього вона може все життя терпіти горе й ганьбу.

— Що ж це? — нетерпляче спитала вона.

— Таке лихо, коли жінка, покладаючись на свою невинність, надто довіриться чоловікові, якого кохає.

Вона подивилася на мене з непідробним подивом малої дитини. Ані найменшого збентеження, ані рум'янцю, ані ознаки хоч якогось потаємного сорому не було на її обличчі, що так прозоро й щиро відбивало всі почуття. Краще за будь-які слова мене переконав вираз її обличчя й очей — переконав у тому, що причина, яка спонукала її написати листа до міс Ферлі, була зовсім не та, що я запідозрив спочатку. Принаймні цю підозру можна було відкинути — але тепер усе ставало ще більш незрозуміле. Лист, хоч і не називав імені сера Персіваля Глайда, але вказував саме на нього. Безперечно, вона мала дуже поважну причину, засновану на глибокому почутті якоїсь несправедливої образи, щоб таємно обмовляти його перед міс Ферлі в тих виразах, які вона вжила у листі. І та причина була зовсім інша, ніж просто гірка жіноча кривда. Якщо він і завдав їй кривди, то зовсім іншої. Якої ж саме?

— Я не розумію вас, — зізналась вона після очевидних і марних зусиль розгадати те, що я їй сказав.

— Дарма, — сказав я. — Вернімось до того, про що ми говорили. Розкажіть мені, як довго ви пробули у місіс Клементс і як ви потрапили сюди.

— Як довго? — перепитала вона. — Весь час пробула у місіс Клементс, аж поки ми приїхали сюди два дні тому.

— То ви живете в селі? — спитав я. — Дивно, що я нічого не чув про вас.

— Ні, ні, не в селі. За три милі звідсіля, на фермі. Ви знаєте цю ферму? Її називають Тоддів Кут.

Я добре знав ту місцину — ми часто проїжджали мимо під час наших прогулянок. То була одна з найстаріших ферм в околиці; вона тулилася в безлюдному, затишному місці, у видолинку, де сходилися два пагорби.

— Тодди — родичі місіс Клементс, — розповідала вона далі. — Вони часто запрошували її до себе в гості. Вона сказала, що поїде й мене візьме з собою, щоб я пожила серед тиші, на свіжому повітрі. Правда ж, вона дуже добра жінка? А я куди завгодно поїхала б, аби жити в тиші, безпеці, нікому не заважати. Та коли я почула, що Тоддів Кут — це біля самого Ліммеріджу, ох, як я зраділа! Я б усю дорогу бігла босоніж, тільки б побачити знову школу, й село, й дім у Ліммеріджі! Вони дуже хороші люди, ці Тодди. Хотілося б чимдовше у них пожити. Одне тільки не подобається мені в них, та й в місіс Клементс...

— Що ж саме?

— Вони дражняться, що я вбираюсь у все біле. Кажуть, ніби це химера. Але ж місіс Ферлі краще знала! Місіс Ферлі ніколи не змусила б мене надягти цю бридку синю накидку. Ах, коли вона була жива, то так любила біле! І от тепер над її могилою білий камінь, і я роблю його ще білішим — заради неї. Вона й сама часто носила біле й завжди одягала в біле свою маленьку донечку. А як міс Ферлі? Чи щаслива й здорова? Чи ходить вона в білому як змалечку?

Голос її впав, коли вона запитала про міс Ферлі. Вона все більше відверталася від мене. Мені здалося: щось у ній перемінилося. Мабуть, вона каралась за того анонімного листа, і я вирішив так відповісти, щоб вона мимоволі призналась.

— Міс Ферлі не була ані здорова, ані щаслива сьогодні вранці, — сказав я.

На відповідь вона щось промурмотіла, але так тихо, що годі було й розгадати, які то були слова.

— Ви спитали, чому міс Ферлі не була ані здорова, ані щаслива цього ранку? — наполягав я.

— Ні, — швидко й нетерпляче відказала вона, — я нічого такого не питала, зовсім ні!

— Але я все-таки скажу вам. Міс Ферлі одержала вашого листа.

Поки ми розмовляли, вона все стояла навколішках, ревно відмиваючи останні пляминки біля слів напису. Коли я сказав свою першу фразу, вона облишила роботу й повільно обернулася до мене, не встаючи з колін. Друга фраза буквально приголомшила її. Ганчірка випала їй з рук, вуста розтулились, блідість умить покрила її обличчя

— Звідкіля ви знаєте? — слабким голосом спитала вона. — Хто показав вам листа? — І враз кров прилила їй до обличчя — вона збагнула, що виказала себе цими словами, і в відчаї сплеснула руками. — Я не писала його! — задихаючись від страху, сказала вона. — Я нічого не знаю про листа!

— Ні, — сказав я, — це ви написали того листа, і ви знаєте про це. Недобре ви вчинили, що послали такого листа, недобре було лякати міс Ферлі. Якщо ви мали щось сказати міс Ферлі — щось важливе для неї, варте її уваги, —