Вилки Коллінз - Жінка у білому

Я здригнувся від цієї думки. Було щось жахливе в моїй сліпій, нерозважній невірі в майбутнє. Я зрадів, коли ті мої роздуми урвалися — це рука Анни Катерік торкнулась мого плеча. Цей доторк був такий самий скрадливий і раптовий, як і того, першого разу, коли вночі зненацька до мого плеча торкнулась її рука і я весь закам'янів від жаху.

— Ви дивитеся на мене й думаєте про щось, — сказала вона своєю чудною скоромовкою. — Про що ви думаєте?

— Ні про що особливе, — відказав я. — Мені тільки незрозуміло, як ви потрапили сюди.

— Я приїхала з подругою, яка дуже добра до мене. Я тут всього два дні.

— І ви приходили сюди вчора?

— Звідкіля ви це знаєте?

— Здогадався просто.

Вона відвернулася від мене й знову стала навколішки перед могилою.

— Куди ж мені ще йти, як не сюди? — сказала вона.— Тут мій друг, хто був добріший до мене, ніж рідна мати, єдиний друг, до якого я можу прийти в Ліммеріджі. Ох, як мені болить серце, коли я бачу плями на її могилі! Її пам'ятник повинен бути білий як сніг, заради її пам'яті. Мені захотілось помити його вчора, і сьогодні я не могла не прийти для цього сюди. Хіба в цьому є щось погане? Гадаю, що немає. І немає нічого поганого в усьому, що я роблю заради місіс Ферлі!

Давнє почуття вдячності до своєї благодійниці було, очевидно, провідною ідеєю у бідолашної жінки. Ясно було: відколи вона одержала те перше своє сильне враження ще в дитячі, щасливіші літа, її обмежений розум не вбирав більше ніяких нових тривких вражень. Я зрозумів, що, коли хочу, щоб вона стала довірливіша й відвертіша, то найкраще буде заохотити її продовжувати роботу, задля якої вона й прийшла на цвинтар. Щойно я сказав їй про це, як вона знов заходилася коло пам'ятника. Вона торкалася до холодного мармуру з такою ніжністю, немовби то була жива істота; знов і знов шепотіла собі слова надмогильного напису, — от ніби повернулися далекі дні її дитинства і вона знов старанно заучує свій урок, умостившись біля ніг місіс Ферлі.

— Не здивуйтеся, — сказав я, обережно готуючи грунт для своїх запитань, — коли я зізнаюсь, який я радий, що бачу вас тут. Я дуже непокоївся за вас, коли ви поїхали від мене в кебі.

Вона швидко підвела голову й підозріливо глянула на мене.

— Непокоїлися? — повторила вона. — Чому?

— Сталося щось дивне після того, як ми розпрощалися тоді вночі. Двоє чоловіків проїхали повз мене в колясі. Мене вони не побачили, але зупинилися зовсім близько й заговорили до полісмена, що йшов по другому боці вулиці.

Вона зразу облишила свою роботу. Її рука з мокрою ганчіркою, якою вона мила напис, безсило повисла. Другою рукою вона вхопилася за мармурового хреста в узголів'ї могили. Повільно вона повернула до мене голову — очі її знов були осклілі від жаху. Я пішов напролом, хоч як це було ризиковано, — надто пізно було відступати.

— Ті двоє заговорили до полісмена, — сказав я, — і спитали, чи не бачив він вас. Він вас не бачив, і тоді один із тих чоловіків сказав, що ви втекли з його божевільні.

Вона зірвалася на рівні ноги, так ніби мої слова були сигналом для її переслідувачів.

— Стійте! — вигукнув я. — Дослухайте до кінця! Постривайте і ви зрозумієте, що я вам друг. Одне моє слово — і ті люди дізналися б, якою дорогою ви поїхали, але ж я не сказав ні слова. Я допоміг вам утекти — провів, подбав про вашу безпеку. Збагніть, постарайтеся збагнути! Збагніть те, що я кажу вам!

Благання в моєму голосі, здавалося, заспокоїло її краще, ніж самі слова. Вона силкувалася збагнути їх. Нерішуче переклала вогку ганчірку з однієї руки в другу, як перекладала з руки в руку сумочку тієї ночі, коли я побачив її вперше. Мало-помалу зміст моїх слів почав доходити до її розхвильованого, збентеженого розуму. Поступово вираз її обличчя пом'якшав; її очі вже дивилися на мене більше з цікавістю, аніж із страхом.

— Ви не вважаєте, що мене треба повернути до божевільні, адже ні? — запитала вона.

— Звісно, ні. Я радий, що ви втекли звідти. Я радий, що допоміг вам.

— Так, так, ви й справді мені дуже допомогли — ви допомогли мені здійснити найтяжче, — якось неуважливо відказала вона. — Утекти було легко, а то б я нізащо не зуміла це зробити. Мене вони ніколи не стерегли так, як стерегли інших. Я була така тиха, така слухняна, так усього боялась! Найтяжче було знайти Лондон — у цьому ви допомогли мені. Чи ж подякувала я вам тоді? Я дякую вам нині, дуже дякую.

— А далеко та лікарня звідти, де ви зустрілися зі мною? Ну ж бо, доведіть, що ви вважаєте мене за друга, — скажіть, де це?

Вона назвала місце — приватну лікарню, що знаходилась недалеко від того місця, де я здибався з нею. А потім, очевидно, злякавшись, чи не використаю я ту її відповідь їй на зло, стривожено повторила своє запитання: «Ви не вважаєте, що мене треба повернути до божевільні, адже ні?»

— Кажу ще раз: я радий, що ви втекли; радий, що вам добре повелося після того, як ви поїхали від мене, — відповів я. — Ви сказали тоді, що в Лондоні у вас є подруга. Ви розшукали її?

— Так. Було дуже пізно, але одна дівчина в домі сиділа за шитвом, то вона допомогла мені розбуркати місіс Клементс, — так звати мою подругу. Вона хороша, добра жінка, але не така, як місіс Ферлі. Ах, таких, як місіс Ферлі, немає!

— Місіс Клементс — ваша давня подруга? Давно ви знаєтеся з нею?

— Так, вона сусідила з нами колись у Гемпшірі. Вона любила мене, часто бавила, коли я була маленькою дівчинкою. Багато років тому вона, їдучи від нас, записала в моєму молитовнику свою лондонську адресу і сказала: «Анно, якщо тобі коли-небудь буде погано, приїжджай до мене. Я не маю ні чоловіка, щоб він боронив мені щось, ані дітей, щоб їх глядіти, отож я і подбаю про тебе». Добрі слова, правда? Мабуть, я і пам'ятаю їх тому, що це добрі слова. Я так мало що пам'ятаю, так мало, так мало!

— Хіба у вас не було батька чи матері, щоб вони доглядали вас?

— Батька? Я