Оксана Стефанівна Забужко - Музей покинутих секретів

но-ги-го-лі, і стиии-дно, і виии-дно, як холє-ра! — гага, а що, пся мать, не вцілив?!) — його розпирає, його достоту підносить над землею, зараз він міг би заввиграшки, як казковий велетень, ухопити на руки обох дівчат, а ногами розкидати навсібіч цю пастку часу, що знову збігся, замкнувся круг них, тепер уже всіх трьох, в одиноку приступну їм реальність, якої — ні обійти, ні об'їхати: труп на Сербській, пістолет у портфелі, портфель у них на руках, і вже зараз, от туй-туй, поліцаї почнуть прочісувати місто, коли вже не почали, — цокає, цокає кров у жилах, відлічуючи секунди, і в цьому мішку їх зав'язано — разом: якимось невидимим і незбагненним гігантським маґнетом Її прибило до нього і втисло йому в груди, і танець їхній не скінчиться, допоки грає оркестра…

Так давай же, курча, холера, грай!.. Грай, на псю маму, а щоб тобі в грудях заграло!..

І, заки котресь із «панства, що себе знають», устигає промовити слово, вступають мідяні литаври: з гучним, оглушливим брязкотом, з розхилитаним дзвоном, дедалі пронизливішим, як обрушений на голови кришталевий палац, розтрощений льодяний палац Снігової Королеви, — насувається трамвай, наша сподівана «одинка» — все як має бути, так-так, усе як Бог приказав і як запланували в штабі Проводу, і око вже зимно, мов крізь приціл скоростріла, перелічує вхідні двері: перший вагон пропускаємо, він nur für Deutsche[4], о цій порі взагалі майже порожній, люди купчаться при задньому майданчику, переважно жіноцтво, що не втрапить заплигнути досередини на ходу, будемо й ми всідати, моя дівчинко, прошу ясних панєн, уважай пан! — ай-яй-яй, наступив-єм комусь на ногу, пшепрашам упшеймє, якась сторожиха в хустці, за нею пані в лисячім хутрі, і зараз же наполохано вчепилася за свою торбинку, загородивши прохід заднім, файно, наглий здвиг, коротке замішання при дверях, — цеї штуки я навчився ще за Польщі, як сидів на Лонцького в одній камері з кишеньковцями, але звідки про неї відомо тобі, моя маленька, звідки тобі втямки, що маєш робити, — бо це таки твоя, не Нусина, вузенька лапка в рукавичці твердо перебирає від мене в тому хвилево зчиненому забуренні мого портфелика з дорогоцінним вальтером, що він же й corpus delicti[5], — в мить, коли я підсаджую тебе на приступці, і ти вже там, нагорі, вже зловилась другою лапкою за розгойдану керамічну петлю й із готовністю обдаровуєш кондуктора своїм погідним світлоносним усміхом, по-жіночому безпорадно — таким милим рухом! — пригортаючи портфелика до грудей, завдавши на себе цілу дальшу вагу смертельного ризику, — щоправда, нема мови, куди меншого, ніж досі, бо все ж таки жінок поліцаї не перепиняють на вулицях для обшуку, для отого гидотного ляпання долонями по тілу, після якого завжди чуєшся збезчещеним, іно зуби зціплюєш до зашпорів у мозку, але не жінок, ні, жінок вони не чіпають, тож, якщо Господь поможе, ви з Нусею без перешкод доправите зброю до криївки, от тільки мені про це вже ніхто знати не дасть, — як не дав ніхто досі знати, що ти тут — тут, а не в безпечному Цюриху, куди виїхала була на студії ще перед війною, і ми ніколи не попрощалися, бо як ти виїздила, я бив воші в тюрмі на Лонцького, а потім Польща впала і прийшли совєти, і я мусив утікати до Кракова, бо поляки залишили енкаведе списки всіх своїх політв'язнів, серед яких більшість були українці, і наших хлопців почали хапати наново, а з тих, кого похапали, вже ніхто не вернувся, — всі ці роки мені повторювавсь один і той самий сон, вже згадую цілком виразно, а завжди ж був гадав собі, що не бачу снів, певен був, що не бачу, чи ж би просто забував прокидаючись, так, ніби свідомість, іно ввімкнувшись, зараз же засувала за собою ляду, чи ж би я також стогнав і кликав тебе в тому сні?.. — наче ми танцюємо з тобою в темній залі, чи то в «Просвіті», чи в Народньому Домі, лиш більшій, і в якусь мить ти мені зникаєш, навіть не похоплююся, коли і як, просто нагло здаю собі справу, що танцюю сам, — мить провального холоду, липкого страху, де ти, Гельцю, кидаюсь тебе шукати, бігаю по залі як вар'ят, а вона все шириться, вже не зала, а здоровенний пляц, тільки й далі темний, як поночі, але я знаю, що ти десь тут, маєш бути тут, тільки чомусь тебе не бачу, — ну от ти й знайшлася, моя дівчинко, от і зійшлися докупи стулки розведеного часу, і ми знову разом, і вже виконали з тобою першу фіґуру нашого спільного танцю: pas de deux[6] з пістолетом! — і, під нечутні крики невидимого аранжера, я вбовтуюся до трамваю слідом за Нусею, і ще цілих десять або й дванадцять хвилин поверх чужих голів буду дивитися на твоє личко, моя маленька, моя відважна дитинко, — ось така нам випала музика, і нічого тут не вдієш, мусимо танцювати до кінця, до останнього подиху, як велить присяга, — з нас-бо завше була така знаменита пара, ліпша на залі, казали, що ми двоє виглядаємо чисто як Марлена Дітріх і Кларк Ґейбл, усі твої товаришки мусили тобі заздрити, тож нічим не журись і нічого не бійся, — я ж таки недарма маю щастя, і його завжди ставало на всіх, хто йшов зі мною, а ті, хто пішов осібно й кого вже нема — Ігор, замордований большевиками в дрогобицькій тюрмі так, що тільки сорочку мати впізнала на трупі, і Нестор, який пропав десь ув Аушвіці, арештований у вересні сорок першого, і Лодзьо, Лодзьо Дарецький, найздібніший із нашої кляси, що поїхав до Києва торік улітку, коли підпілля вже впало, і коли-небудь, Христом-Богом свідчу, я ще перестріну те стерво, котре вислало Лодзя до Києва просто в лапи ґестапо, щоб його там застрілили як собаку першого ж дня по приїзді, — всі вони, а їх усе прибуває, стоять у сутемні під стіною бальової зали, чи то вишикуваними вздовж нічного пляцу, й пасуть нас очима — Ігор, і Нестор, і Лодзьо, і Бог один відає, скільки їх там є, уві сні я пробігав повз них не бачачи, бо шукав тільки за тобою, і йно тепер, коли ти повернулася й сон виплив нагору, як ото потопельник на Тисі випливає на голос трембіти, ясно тямлю, що це вони виповняли залу, тим вона й розширялася, щоб усіх їх умістити, — тих, хто вийшов із кола