Джеймс Віллард Шульц - Ловець орлів

приручити вовченя. Довго думав, яке йому дати ім’я, нарешті вирішив назвати його Ніпокана, або скорочено Ніпока. Того дня я й гадки не мав, що це вовченя згодом стане моїм помічником і захисником.

Перед заходом сонця я розбудив жінок, і ми попоїли сушеного м’яса. В сутінках переправилися через річку й поїхали на схід до пагорбів, що розділяли долини річок Два Священні Вігвами і Борсук. Опівдні перепочили на березі струмка Береза. Я дістав із торби вовченя й дав його Сінускі, щоб погодувала.

Там, де зливаються річки Крутий Берег, Два Священні Вігвами і Борсук, бере початок річка Ведмідь. На світанку ми виїхали на плоскогір’я, звідки витікала річка Ведмідь, і до сходу сонця спустилися в долину, яку ми називаємо Апуквітсіпеска — «Широка долина верб». Тут не видно було жодного звіра, і земля довкола лежала збита кінськими копитами, а я ще виявив багато собачих слідів. Тепер ми знали, що десь неподалік розмістився великий табір — табір пікуні.

— О, скоро ми їх побачимо! — вигукнула моя мама.

В очах у неї заблищали сльози, вона заспівала тремтячим голосом, а я намагався їй підтягувати.

Двічі ми переправлялися через річку і, нарешті, побачили на краю долини величезний табір пікуні — сотні й сотні вігвамів. Чоловіки гнали коней до водопою, тисячі коней піднімались стежками на рівнину. До табору було ще не близько, а ми вже чули протяжний гул, подібний до дзижчання бджолиного рою: гомоніли, сміялись, співали чоловіки й жінки, гавкали собаки, іржали коні.

Підганяючи потомлених шкап, ми в’їхали в табір і попрямували до вігвамів клану Короткі Шкури. їх налічувалося понад дві сотні, вони стояли в східній частині табору.

Ми проминули великий здвоєний вігвам Самотнього Ходака. Самотній Ходак був вождем нашого клану, а також усього племені. Він зажив слави великого воїна і вважався найрозумнішою й найдобрішою людиною, найбільшим вождем серед членів трьох племен.

Жінки вибігли нам назустріч, голосно вигукуючи:

— Жінка-Олениця повернулась до нас, а з нею Маленька Видра, її син!

Але ніхто не звертав уваги на бабусю. Люди юрмилися довкола нас, закидали питаннями. Ми зупинили коней біля вігвама Швидкого Бігуна, мого дядька, маминого старшого брата. Вибігли дядькові дружини, обьяли нас і повели до свого вігвама.

Моя мама підійшла до Швидкого Бігуна, обняла його і заплакала. Він гладив її по голові й тремтячим голосом казав:

— Не плач, сестро, не плач! Сьогодні щасливий день. Який я радий, що ти повернулася до нас, ти і Маленька Видра. А як він виріс!

Моя мама витерла сльози і сіла поруч з ним, а дядько звернувся до мене:

— Он як, небоже, ти виріс! Либонь, ходиш на полювання, привозиш матері м’ясо і шкури? А коли ж ти почнеш священний піст?

— О, я пишаюсь ним! — вигукнула мати. — Він добрий мисливець.

— Я хочу стати ловцем орлів, — признався я. — Жерці кайна — ловці орлів — відмовилися мені допомогти. Поможіть мені, дядьку. Цього літа хотів би навчитися ловити священних птахів, які ширяють у голубому піднебессі.

Зайшла бабуся і сіла біля входу. Почувши мої слова, вона нахмурилась і сердито промимрила:

— Божевільний! Не знаю, що мені з ним робити. Може ти, родичу, напоумиш його!

Дядько засміявся.

— Молодчина! — похвалив він мене. — Юнаки повинні мріяти про великі подвиги. Я знаю: настане час — ти будеш ловцем орлів. Але спочатку слід подумати про священний піст. Ти повинен побачити віщий сон, а потім узяти участь у багатьох битвах із ворожими племенами. Ти повинен не раз посидіти із жерцями Сонця, не раз помолитись і принести жертви богам. І може, через п’ятнадцять — двадцять зим ти навчишся ловити орлів.

Він примовк, а в мене аж серце зайшлося. Я так сподівався на його допомогу! І жерці кайна казали: я мушу чекати багато-багато років! Мені стало так сумно, що я нічого йому не відповів. «Не стану я ловцем орлів, — думав я. — Краще облишу свої мрії».

Мама й бабуся вийшли, щоб познімати з коней речі й розіпнути наш маленький вігвам. Я залишився з дядьком. Незабаром до нас приєдналося кілька воїнів. Вони курили люльку й розпитували мене про кайна. Я відповідав їм коротко, а от про те, як ми ледве врятувалися від ворожого загону, почав розказувати докладно. Не встиг я скінчити розповіді, як мій дядько та його гості вибігли з вігвама і стали скликати і-кун-у-ка-тсі[11], наказуючи їм сідлати коней.

У таборі зчинилася метушня, пастухи приводили коней, жінки молили Сонце захистити воїнів від ворожих стріл, плакали діти, гавкали собаки.

Я вийшов із вігвама подивитися, як збираються воїни. З наказу військового вождя, а звали його Самотній Бізон, воїни рушили на захід, співаючи бойову пісню нашого племені. Всі були в бойовому вбранні, озброєні луками, рушницями і щитами, на голові — бойовий віночок із пір’я. Це видовище мене розхвилювало. Я захоплювався воїнами, слухав їхню пісню і забув про своє горе. Та коли вони з’їхали на рівнину і зникли з очей, мене знову охопила туга. Ясно світило сонце, а мені здавалося, що нависла чорна хмара наді мною.

Вже було розіпнуто наш вігвам. Я покликав Сінускі, дістав з мішка вовченя, й вона його нагодувала. Мати принесла мені їсти: пеммікану, сушених ягід і бізонячого м’яса — усе, що дали тітки, але я не відчував голоду. Потім до нас завітали жінки, завели розмову з мамою. Хлопцям, моїм ровесникам, кортіло познайомитися зі мною і погратися, але мені було байдуже. Прихопивши вовченя, я вийшов з табору й піднявся на рівнину. Сінускі бігла за мною слідом. Я віддав їй вовченя, ліг на траву і відразу заснув.

Мене розбудило гарчання Сінускі. Я підвівся й побачив, що сонце вже сіло за гори. Якийсь дідуган повільно брів схилом. Коли він зупинився й підвів голову, я впізнав материного дядька — Червоні Крила. Він був великим жерцем Сонця, охоронцем священної Люльки Грому.

— А, ось ти де! — вигукнув він і сів біля мене. — Твоя мати сказала, що я знайду тебе тут і що тебе їсть журба. Я прийшов тобі допомогти.

— Я хочу стати ловцем орлів ще цього літа! Навчи мене, якщо хочеш мені допомогти, — сухо, майже сердито відказав я.

— Не гарячкуй, сину мій! Заспокойся, не треба сердитись, говори лагідно й неголосно. Боги знають твої думки, чують твої слова. Пам’ятай це! — порадив мені старий.

— Усі кажуть — і жерці кайна, і мій дядько, — що мені доведеться чекати багато-багато літ, самому стати жерцем Сонця і тільки тоді я зможу стати ловцем орлів!