Ірина Вільде - Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)

місяць зайшов за хмару, — побачив людську голову і розкинені хрестом руки.

Людина!

Перший відрух був допомогти лежачому. Кинувся до нього, але, заледве діткнувся голови, відразу зрозумів, що тамтой мертвий. Для впевненості повів рукою по обличчі. Було холодне і стужавіле. Стало моторошно. Оглянувся позад себе. Ні знаку живої душі, ні одного світелка, як далеко око сягає.

Що діяти?

Обійти труп і податися додому, як би нічого не здибав і не бачив. Хто буде знати, хто видасть його, коли навкруги ні знаку живої душі? Тим більше, що вбитий не нагадує йому нікого з нашівців. Та й вбивство, видно, не з грабунковою метою, як свідчить годинник на руці покійного. А якщо не грабіж, то, безумовно, політика, а навіщо йому, залізничному кондукторові, встрявати в таку паскудь, як політика?

Пішов би додому під теплу ковдру, якби не згадав своєчасно, що на чолі покійника залишив відбитки своїх пальців. Тепер уже не мав іншої ради, як податись до комендатури і зголосити, що так і так, на вулиці Вузькій, якраз проти пільної стежки, лежить мертва людина.

На комендатурі було темно. Світилося лише в першому вікні від входових дверей. Самі двері були зачинені внутрі. Мусив довго стукати, заки двері відчинилися перед ним. Заспаний молодий ще поліцай, позіхаючи, не дивився на Качуровського, а заглядав поза його спину. Може, думав, що Качуровський привів кого.

— Що там?

— На Вузькій посеред дороги вбита людина.

— А ви звідки знаєте, що вбита? — поліцай пригладив розчепіреними пальцями чуприну, стягнув пом'ятий кітель, взагалі привів себе у службовий вигляд.

— Бо мертвий.

— Це не ваше діло. Від цього є лікар.

— Та про мене! Я зробив, як мені сумління наказувало. Доніс вам, а там не моя справа. Я пішов.

— Стати! Куди пішов?

— Додому. А куди інакше?

— Документи!

— Які документи? А тепер що — війна, аби я документи носив при собі?

— Як нема документів, то сідати і чекати, аж пан комендант прийде.

— А навіщо я здався панові комендантові?

— Мовчати! Перший раз в поліції?

— Аби ви знали, що перший, і дай боже, аби останній.

— Відразу пізнати. А тепер сидіти спокійно і не перешкоджати мені, бо я буду до пана коменданта дзвонити.

О другій ночі нелегко додзвонитись і до самого коменданта поліції. По-перше, телефоністка на пошті заснула першим непробудним сном. (Добре ще, якщо її тапчан в тій самій кімнаті, що апаратура). По довгих ефірних перипетіях вдалося діжурному подзвонити на квартиру коменданта, який у свою чергу заснув смачно. Щастя, що пані комендантова мала слабший сон і кращий слух, бо тільки цим прикметам можна завдячити, що комендант нашівської поліції своєчасно дізнався про вбивство на вулиці Вузькій.

— То я вже тепер можу іти, — підводиться Качуровський, коли діжурний відклав телефонну трубку.

— Документи!

— Та я вже казав, що тепер не війна, але чекайте… здається, щось маю… зараз… зараз… — нишпорить по кишенях. Вкінці знаходить (таки знаходить!) стару, затерту, замурзану залізничну легітимацію. На жаль, документ без фотографії.

— А де фотографія?

— Була. Була, але жінка видерла, бо хотіла вислати швагерці до Канади.

— Порядочки! Я б такій жінці голову відірвав.

— Перепрошую, пан пшодовник жонаті?

— Мовчати!

— Можна, але прошу, як зі мною буде?

— Державний службовець… і легітимація без фотографії? Відомо, що це кримінальна справа?

— Гм…

— Відомо чи невідомо?

— Що відомо, то так… але щоб аж кримінальна…

— Не морочити голови. Прийде пан комендант і розбереться.

Комендант, дебелий блондин, з рожевими повіками і зарослими рудою щетиною щоками, на привітання закляв діжурному. Треба було думати не головою, а чимсь іншим, щоб зривати його з постелі у справі якогось там вбивства. Від чого ж тоді начальник слідчого відділу, до сту дяблуф?[60]

— А цей хто? — щойно помітив у кутку фігуру в залізничній уніформі.

Качуровський починає сам на власну відповідальність:

— Я, прошу пана коменданта, повертався з нічної служби. На вулиці Вузькій якраз в тому місці, де іде пільна стежка, бачу, лежить поліно… то значить людина, але мені так зразу видалося… бо якраз, прошу пана коменданта, місяць зайшов був за хмару.

— Поліно? Чому він подумав відразу про поліно? Звідки могло взятися поліно посеред вулиці?

Комендант перервав допит. Згадав, що треба повідомити про випадок прокурора і Матіясека (замість начальника слідчого відділу, який був у відрядженні).

— Отже, як було з тим поліном?

Качуровський лікті гриз би собі, що взагалі згадав про дерево. Ладно постелив би собі, коли б зрадився, що не від сьогодні знає, як фірмани з фільварків «гублять» будівельний матеріал по дорозі. Нічого йому більше не бракує, як впутатись ще в одну кримінальну справу.

— Та я нічого. Я ніби так, для прикладу. Міг стовп з паркана впасти…

— Що? Що? Що він каже? Стовп з паркана? Скільки доводиться ночами ходити, але якось ще не бачив, щоб з парканів стовпи падали по вулицях… То якісь хіба спеціальні стовпи має він на думці.

— Ні, прошу пана коменданта, не спеціальні, звичайні стовпи…

— Так. А як же було з трупом? Він перший спостеріг його? Так?

— Я-то його побачив, але чи перший, того не можу сказати.

— І що? Він підійшов, взяв за руку, потермосив нею, хотів улаштувати штучне дихання, зрушив його з місця, так?

— Ні, прошу пана коменданта, я його не рухав. Я знаю, що найперше мусить комісія оглянути. Чесне слово, я його не рушав… хіба те, що помацав за лице.

— Можна було й не мацати.

— Так, так, можна було, але я думав…

— Треба було заздалегідь думати. А що далі?

— Далі… нічого. Прийшов на комендатуру і замельдував, як належить. А тепер просив би пана коменданта відпустити мене додому, бо я мушу виспатися.

Підпухлі очі коменданта заокруглюються.

— Він хоче виспатися? А я… я… не хочу спати? Мені не належить відпочинок, як він собі гадає?

— Належиться, прошу пана коменданта, але я з нічної служби.

— Документи має?

— Є залізнична легітимація, але без фотографії, — вирицитовує[61] діжурний.

— Як без фотографії? Як він відноситься до документів з державним гербом? Національність?

— Українець.

— Я так і знав, що русин. Саботаж, так?

— Ніколи у світі, прошу пана коменданта!

— Ага! Де він проживає?

— По вулиці Казимирівській, сімнадцять. Власний будинок.

— Діжурний спише з ним протокол, і марш додому, а легітимацію треба привести до порядку, бо може бути гірше. Дурень, — кидає стиха, невідомо під чиєю адресою — діжурного чи залізничника.

Першим з'явився прокурор. Низький, шпакуватий чоловік з «їжачком», він мало що слухав з того, про що інформував його комендант. Терпів на хронічне