Ірина Вільде - Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)

А чи вона відмовляється від покути, матінко божа? Все, найсвятіша, наймилосердіша, найдобріша, все вали на мене, лише захисти від сорому перед людьми. Захочеш — заприсягнуся зараз перед цією мертвою людиною, на свої очі, на муки твого найдорожчого сина, на ясне сонце на небі, на святу земленьку, що вже ніколи-преніколи не уляжу спокусі. До кінця днів своїх оминатиму його, як заповітреного. До кінця своїх днів не дозволю собі на чарку медку, ні на веселу пісню, ні на яскраве плаття. Познімаю з рук і шиї оці брязкальця, а замість їх накладу чорні чотки. Забуду всі дороги, крім тієї, що веде від дому до храму божого. Все-все, що накажеш, матінко божа, лише ще цей один раз-разіський вибав мене з біди.

Знак тому, що сердечна молитва грішниці дійшла до небес, а може, ще й тому, що багато людей спить в цю пору і святі вгорі не такі перевантажені проханням вірних, бо матінка божа зсилає Франі спасенну думку добратися до хати не дорогою, а городами: зняти черевики, щоб собака згубила слід, а там кукурудзами, а звідтіль на левади через потічок і просто в свій садок.

І коли вона валить чужим городом (крихке кукурудзяне листя з хрустінням обломлюється, тільки торкнутися його!), приходить їй на думку, що нічого гіршого не могла зробити, як пуститись босими ногами по пухкій землі. Боже мій, залишає не лише слід десятьох пальців і двох п'ят, але ще й стелить собі дорогу стратованою кукурудзою.

Бичована страхом, вискакує на вулицю знову (господи, як це скоїлося, що вона недалечко свого дому), взуває черевики і біжить, придержуючи рукою ті нещасні брязкальця на грудях.

Перед брамою свого дому знову знімає черевики, щоб не зацокали на кам'яних плитах (ану чоловік уже в хаті!), і потихеньку, обійшовши хату, добирається досередини через задні двері.

Пані Франя мала велику ласку в королеви небес.

Чоловіка не було дома, хоч і вибила година його повернення.

Витерла наборзі, чим попало, ноги, шуснула у вбранні під ковдру і… насамперед дала вгомонитись страхові в собі.

Часину полежала, аби просто серце почало нормально битись. Потім роздягнулася, розпустила, як звичайно на сон, косу, зогріла і чоловічу половину постелі, як мала у звичці, продрімалася навіть, а чоловіка як нема, так нема.

Нагло її зморозила страшна думка: а може, той убитий посеред дороги — то її чоловік?

Ох, чому не придивилася йому ближче? Навіть не може сказати, в чому був одітий.

Вже готова знову одягатися і бігти на вулицю Вузьку (з чоловічого дому вийде, а не з постелі коханка), коли розсудок здержує її, ніби хто осіпнув за спідницю: за що мав би хтось відбирати життя її чоловікові? Кому міг він, скромний залізничник, стояти на заваді?

Ні, не може такого бути, — проганяє від себе страшну, безумну думку, — її Ясьо… живий і здоровий, а тамта смерть — чиєїсь іншої жінки нещастя. Вона, Франя, непричетна до неї. Вона взагалі поняття не має про те, що на вулиці Вузькій вбито людину. Звідки мала б про це знати? Адже звечора поклалася в постіль і дожидала свого чоловіка з роботи…

От зараз і Ясьо надійде. Тільки що не чути цокоту його кованих обцасів по кам'яних плитах, якими викладена доріжка від брами до ганку.

Може, відпроваджував когось з товаришів зміни та й стоїть з ним на роздоріжжі, докурюючи цигарку. А можливо, затримав його для чогось черговий по станції, як то уже було раз, коли переходили з зимового на літній графік. Годно бути і таке, що трапилась якась тяганина з безбілетним пасажиром. Понаплоджувалося тепер різної батярні[58], охочої заяцювати по залізницях.

Та все ж таки де Ясьо?

За вікном починає мутніти. Скоро з того сизого, передранкового туману зачервоніється Монастирська гора, а на мості задуднять вози.

Відкинула ковдру, вискочила з ліжка, бо несила було довше лежати. І добре, що схопилася, бо щойно тепер замітила, що спідниця на бильці крісла вся у реп'яхах.

Прибралася, пригладилася, обслинила зашкарублі губи, перехрестилася і вийшла надвір.

У сизому холодному світанкові ніч танула перед очима. Божі ліхтарики — зірки — гасли одна по одній. В місці, на чубчику Монастирської, звідки сходитиме сонце, закривавився крайчик неба. Місяць на небі зблід і став прозорим, ніби з бібули[59]. На сусідських дахах, на листках капусти, на лавці біля вишні, на павутині поміж галузками порічок, на низькій щетині кінського рум'янку, на подвір'ї біліє срібляста роса.

Свіжо. Холодно і — пусто.

Люди ще сплять.

…Люди сплять, кури сплять,

тільки наймичка не спить,

мій білий пальчик варить…

Бабина казка. Аби чимсь зайнятись, іде Франя відчиняти курник і будити курей: «А уш… а… уш!..»

Сполошені, сонні кури позіскакували з бант і, не знаючи, що діяти о цій порі, почали чубитись поміж собою. Між розсварених жінок вмішався півень, наробив галасу, дав прочухана одній-другій, що попалася ближче під дзьоб. Тоді, пожуривши незгідливих, злопотів крильми, вискочив на пліт і, розпростерши свої пишні зеленкувато-сині крила, закукурікав на всю Мнихівку.

Дурна затія з курми подіяла заспокоююче на Франю. І в гадці не мала тепер, щоб той мертвий на Вузькій був її Яськом. Коли б, сохрань боже, притрапилося яке нещастя з її чоловіком, то до цього часу вже десять разів дали б їй знати. Залізниця має свої телефони та різні телеграфи, а на станції в Нашому немає людини, яка б не знала, де живе Качуровський, який недавно оженився.

Тим більше, що їх дім новий і виділяється серед довколишніх халуп, наче молода серед вінка дівчат.

Певна була, що чоловік її живий, лише палила її цікавість: де він тепер? Коби хоч знати: чи в Нашому, чи десь далеко від нього?

Передчуття не завело Франі. Її чоловік був живий і здоровий. Саме в тому часі, коли вона побивалася в думках за ним, він сидів на лавці у приміщенні чергового поліцейської комендатури.

Випадковим збігом обставин він був другою, а для поліції першою особою, яка побачила трупа на вулиці Вузькій.

Повертався він перед другою вночі додому, коли посередині вулиці Вузької, якраз у тому місці, де починається стежка в поле, побачив, що щось бовваніло посеред дороги. Спочатку взяв оте невиразне за стовп. Буває, нікуди правди діти, що возять з тартака дерево на фільварки і «гублять» на умовлених місцях, а з ким домовлено, той і знаходить «згубу».

Коли підійшов ближче, — повинен чесно визнати, як годиться свідкові, що якраз на ту пору