Сергій Вікторович Жадан - Біг Мак та інші історії: книга вибраних оповідань

навколо, з ходу ввійшов до нас у довіру і намагався подарувати свій срібний, як він сам його оцінював, браслет, зроблений із нержавійки; панотець, котрий десь по другій ночі і по третій літрі запалив сигару і став схожий на Кастро, я маю на увазі — політичними поглядами; робітники нелегальної шахти, котрі не давали пройти всередину чорних тунелів, переконуючи, що шахта насправді не працює і намагаючись своїми голосами перекрити шум двигунів; Анатолій Тимощук — гравець національної збірної України з футболу, котрий ішов нам назустріч однією з центральних вулиць Донецька і котрий до цієї історії не має жодного відношення; начальник охорони цементного заводу — погодився спочатку впустити нас на територію за двадцять баксів, потім почав кудись телефонувати, врешті обламався, я б хотів вірити що це в ньому заговорила професійна гордість; два петеушника, котрих ми підкинули від одного безіменного «посьолка» до іншого — на радощах встигли переповісти нам усю історію свого життя, хоча яке там життя — у петеушників; безробітні мешканці ще одного «посьолка», котрі вже о дев’ятій ранку були на взводі — шахта закрилась, вони залишились, попереду був довгий день; проститутки, котрі так само о дев’ятій вже стояли на кільцевій і котрих тут так само всі знали; бійці спецназу, з зарубками на прикладах автоматів; торговці антикваріатом, котрі в одному зі скверів продавали живопис дев’ятнадцятого століття власного виробництва; кишенькові злодії, котрі сиділи в привокзальному барі, чекаючи на київський потяг; прибиральниці шахтарських клубів; закохані на дитячих майданчиках; алкоголіки на опівнічних порожніх зупинках; алкоголіки на привокзальних площах; алкоголіки в сміттєпроводах, в сухій траві і на берегах пересохлих водойм, в багажниках автомобілів і вікнах електричок, в супермаркетах і цілодобових пунктах обміну валюти, на платних стоянках і в безкоштовних сортирах, в кочегарках і будках залізничників, на блошиних ринках і під пам’ятником Леніну, попід руку з Анатолієм Тимощуком і в оточенні трьох сержантів, на лавках, у клумбах, в гінекологічних кріслах і домовинах, на задньому сидінні нашого авто і за його кермом — драйвове доповнення до всіх пам’ятників і руїн, чорна гаряча кров, котра не вміщається в жилавих тілах, пробиваючись через рани, порізи, переломи і ампутовані частини тіла, вдячні співрозмовники, котрі можуть говорити настільки спокійно і аргументовано, що сама твоя присутність в цьому випадку видається надто метушливою і недоречною, вуличні проповідники і провідники, здатні орієнтуватись у густих туманах, де знаходиться все живе і все мертве, ховаючись одне за одним і перетікаючи одне в одне.

*

В кабінах завжди валялись автомобільні карти, загалом ними ніхто не користувався, всі й так знали дорогу, але карти лежали, я розглядав їх як ілюстровані журнали, проводячи пальцями по червоних звивистих лініях, котрі вели від одного міста до іншого, вивчаючи назви річок і озер, запам’ятовуючи злами дорожніх розвилок, вибудовуючи в уяві чіткі контури своєї території — країни сонця, з її трьома китами й черепахою, з її пласкими берегами, що обривались просто в Азовське море, з рівнинами, пустотами, чорними дірами, містами-мільйонерами, придорожніми заправками, парковими скульптурами, довгими перегонами, змінами погоди, залізницею, котра викочувалася кудись за північний кордон; думаючи про кордони, я намагався уявити — що починається за тим місцем, куди я востаннє доїхав, моя уява чітко трималась мого досвіду, все, що знаходилось поза межею особисто пережитого, уявлялось мені надто абстрактно, я не мав із чим його порівнювати. Мій досвід натомість повністю співіснував із навколишніми ландшафтами — пласкі поверхні Східної України, котрі дозволяють тобі роззиратись на кілька десятків кілометрів навсібіч, повністю відповідали моїм уявленням про світ — я бачив те, що можна було побачити, а побачити можна було багато чого, майже все.

Тому речі, котрі особисто не переживались, не викликали у мене аж такого інтересу, територія, котра знаходилась поза межами баченого, не вміщалась у межі усвідомленого, належачи скоріше до категорії вигаданого, умовного, того, про що можна вичитати в книжках чи побачити в кіно. Натомість про справжнє життя вичитати в книжках було неможливо — справжнє життя було поруч і його потрібно було проживати. Тепер, виїжджаючи з чергового шахтарського містечка, віднайшовши в ньому всі розбиті паралічем шахти і познайомившись із усіма безробітними й безнадійними мешканцями, я думаю, що навіть відносне розширення особистого досвіду мало що змінило в моїх дитячих уявленнях про ідеальну територію, жити на котрій мені довелось. Вона так само проглядається наскрізь, варто лише зробити зупинку в дорозі. Відповідно те, що не проглядається, до неї не належить, це вже інший досвід, інший атлас доріг, інший індастріел, до котрого мені, за великим рахунком, немає справи.

В атласі було вказане головне — були зазначені контури, котрі ти міг віднайти в реальності, це була найточніша з книг, я навіть не знаю, з якою іншою книгою її можна було порівняти, скажімо, я би не порівнював її з біблією — біблія була надто абстрактним читвом, хоча там теж друкувались географічні карти, проте географія ця не стосувалась тебе в силу своєї віддаленості й самодостатності. Річ навіть не в тім, що користуючись біблією, неможливо було доїхати з Ворошиловграда до Дніпродзержинська, а в тім, що подібні назви там просто не зустрічались. Я й дотепер переконаний, що релігія обов’язково повинна мати регіональне забарвлення, інакше це вже не релігія, а макдоналдс. Дивовижне відчуття насправді — розширювати власну свідомість за допомогою карт автомобільних доріг, ти ніби робиш розтин власного тіла і розглядаєш, як кров перетікає з правої його частини до лівої, так і карти — ти бачиш, скільки всього може вмістити країна, в якій ти живеш — скільки доріг, мостів, державних кордонів її наповнюють, здогадуєшся скільки трави, будинків і птахів знаходиться водночас на цій розкресленій пласкій території, скільки їх тут вміщалось і скільки їх при нагоді вміститься, якщо така нагода трапиться.

*

Я весь час ловив себе на думці, що особисто мені куди цікавіше було б знімати живі об’єкти, не те щоби мене ламали руїни і занепад економіки в регіоні, скоріше про занепад тут і не йшлося, очевидно це просто відмінності в життєвих пріоритетах — когось цікавить жива економіка, когось — мертва. Я не бачив у всьому цьому занепаду хоча би з огляду на те, що вони й надалі лишались на своїй території — робітники всіх цих розбитих шахт і зниклих цехів, економіка просто не в стані перетруїти найжирніші шматки реальності, вона просто не охоплює більшість процесів, які нами рухають, які витягують нас із