Астрід Ліндгрен - Малий і Карлсон, що живе на даху

далі, в коминку потріскував вогонь, а Карлсон усе малював.

— А що ти малюєш? — запитав Малий.

— Побачиш, — коли я закінчу, — відповів Карлсон.

Нарешті Малий зшив привидовий одяг — як йому здавалося, цілком добрий одяг. Карлсон поміряв його і лишився дуже вдоволений. Щоб показати себе, він пролетів кілька разів по кімнаті.

Малий здригнувся. Карлсон видався йому справді страшним і схожим на привида. Бідолашна панна Цап! Вона так хотіла мати привида, і от їй з’явиться такий, що, далебі, кого завгодно може перелякати.

— Тепер хатній цап хай шле повідомлення дядькам з телебачення, — мовив Карлсон. — Бо скоро з’явиться невеличкий привид із Васастаду, моторизований, буйний, і вродливий, і страшенно-страшенно небезпечний.

Карлсон літав по кімнаті й задоволено сміявся. Картина більше не цікавила його. Малий підійшов подивитися, що Карлсон намалював.

«Портрет моїх кроликів», — було написано внизу на аркуші.

Насправді ж Карлсон намалював маленьке червоне звірятко, що більше скидалося на лисицю.

— Це що, лисиця? — спитав Малий.

Карлсон стишив лет і приземлився поряд з Малим. Він схилив набік голову й поглянув на картину.

— Ну, певне, що лисиця. Безперечно, це лисиця, що її намалював найкращий у світі майстер малювати лисиць.

— Так, — сказав Малий, — але ж… тут написано «Портрет моїх кроликів»… Де ж ті кролики?

— Вони всередині в лисиці, — відповів Карлсон.

Карлсонів дзвоник

Другого ранку і Боссе, і Бетан прокинулися з якимись дивними червоними плямами на тілі.

— Скарлатина, — сказала панна Цап, побачивши плями. Те саме сказав лікар, якого вона викликала.

— Скарлатина! Негайно до лікарні!

Потім він показав на Малого:

— А його поки що треба ізолювати.

Малий заплакав. Він не хотів, щоб його ізолювали. І не тому, що знав, як то бути ізольованому, але це слово звучало препогано.

— Цить, — сказав Боссе, коли лікар пішов, — це означає, що тобі тільки не доведеться ходити до школи й зустрічатися з іншими дітьми. Щоб не заразити їх, розумієш?

Бетан лежала й плакала.

— Бідний Малий! Який ти будеш самітний! Мабуть, треба зателефонувати мамі.

Але панна Цап не хотіла й чути про таке.

— Нізащо! Пані Свантесон потрібен спокій і відпочинок. Подумайте-но, адже вона теж хвора. Я буду його доглядати.

Вона кивнула на Малого, що весь у сльозах стояв коло ліжка Бетан.

Більше говорити не було часу, бо приїхала санітарна машина й забрала Боссе та Бетан. Малий плакав. Звісно, він часом сердився на своїх брата й сестру, але й дуже їх любив.

Яке горе, що Боссе й Бетан треба лягати в лікарню!

— Ну, бувай здоров, Малий! — сказав Боссе, коли санітари виносили його.

— До побачення, любий, дорогий братику, не сумуй! Ми скоро повернемось! — мовила Бетан.

— Добре тобі казати, — ревів Малий. — А як ви помрете!

Панна Цап насварила його:

— Як можна бути такому дурному й думати, що від скарлатини помирають!

Малий пішов до своєї кімнати. Там він узяв на руки Бімбо.

— Тепер у мене залишився тільки ти, — сказав він і обняв Бімбо. — І, звичайно, Карлсон.

Бімбо чудово розумів, що Малому тяжко. Він лизав хлопчикові обличчя, немов хотів сказати:

«Так, але принаймні ти маєш мене. І Карлсона!»

Довгу хвилину Малий сидів собі тихенько й думав, як добре, що є Бімбо. А потім страшенно затужив за мамою. Він згадав, що обіцяв їй писати, і надумав негайно виконати обіцянку.

«Люба мамо, — писав він. — Мабуть, що нашій родині кінець. Боссе і Бетан захоріли на шкарлатину і лижать у лікарні а я ізольований. Це ни погано але я теж захорію на шкарлатину а тато в Лондоні коли він ще живий хоч я ни чув щоб він був хорий проте він певне захорів потім якщо решта всі хорі. Мині сумно без вас, авжеж а ви дуже хорі? Я міг би багато розповісти за Карлсона але я ни буду бо ви тілки будуте хвилюватися а вам каже хатній цап потрібин спокій і відпочинок. Вона ни хора і Карлсон також та скоро будуть хорі.

До побачиння дорога мамо відпочивайте собі спокійно!»

— Більше я нічого не писатиму, — сказав Малий до Бімбо, — бо не хочу її лякати.

Потім він підійшов до вікна й подзвонив Карлсонові. Аякже, таки справді подзвонив! Бо вчора ввечері Карлсон вигадав одну хитру річ. Він провів дзвоника під кімнати Малого до своєї хатки на даху.

— Не випадає літати і вдавати з себе привида абияк, — сказав Карлсон. — Ні, тепер Карлсон зробив найкращий у світі дзвоник, і ти можеш подзвонити й призначити виступ привида тоді, коли хатній цап сидить у вигідному місці і вдивляється в темряву, щоб побачити мене, невеличкого й страшного.

За дзвоник правила торбина горіхів, що висіла в Карлсона під стелею, і мотузка, прив’язана до торбини та проведена аж до вікна Малого.

— Ти смикаєш за мотузку, — сказав Карлсон, — дзвоник мій дзвонить, миттю вилітає невеличкий привид із Васастаду, і хатній цап зомліває. Правда ж, чудово?

Звичайно, чудово, вважав Малий. І не тільки через привида. Досі йому доводилось чекати довго-довго, поки Карлсон надумається прилетіти. Тепер він міг подзвонити йому, коли вважав, що мусить конче побалакати з ним.

І от саме тепер він відчув, що мусить побалакати з Карлсоном. Він почав смикати за мотузку. Нагорі заторохтіли горіхи. Скоро по тому загув моторчик, але Карлсон залетів у вікно заспаний і сердитий.

— Ти, певне вважаєш, що то будильник! — неприязно мовив він.

— О, пробач, — сказав Малий, — ти ще спав?

— Про це тобі треба було спитатися, перш ніж будити мене. Ти спиш собі, мов порося, і гадки не маєш, як гірко доводиться нам, бідолашним, тим, хто не може й ока склепити. А як пощастить заснути, то вже сподіваєшся, що друзі сидітимуть тихесенько, затамувавши віддих, замість калатати в дзвоник, ніби на пожежу.

— Ти так погано спиш? — здивувався Малий.

— Уяви собі, що погано.

Малому стало шкода Карлсона.

— От біда… Ти справді так погано спиш?

— Жахливо, — мовив Карлсон. — Себто вночі я сплю як убитий і до обіду теж, але після обіду вже гірше, тоді я лежу й тільки перевертаюся з боку на бік.

Хвилинку він стояв тихо, немов оплакував своє безсоння, але потім жваво озирнувся по кімнаті.

— Якщо я дістану невеличкий подарунок, то, може, не так побиватимуся, що мене збуджено.

Малий не хотів, щоб Карлсон побивався, тому почав порпатися в своїх речах.

— Хочеш мою губну гармонію?

Карлсон узяв гармонію.

— Еге ж, я завжди мріяв мати музичний інструмент, дякую, я її беру… бо в тебе ж немає контрабаса?

Він притулив гармонію до губ, видобув кілька жахливих звуків і