Мирослав Іванович Дочинець - Криничар

Зате неоціненну поміч несуть нам, садівничим, яричі-їжаки, ящірки, жаби, птиці. А про бджоли й казати що. Ці «божі мухи» своїм льотом, наче живильним промінням, пронизують сад. Там, де літає бджола, там здоровіша царина і для дерева, і для людини. Аби принадити її, рясно сіємо люпин, дзвіночки, божі ружі, резеду, драчку, оман, бурачок, і собаче мило. Ця мильнянка, до слова, не гірша за панські пахучі мила. По роботі я розтираю її квітки й листя у воді на мильну піну, яка добре відмиває земний бруд, відчищає й заживляє тріщини. Руки після такого миття чисті до білості.

Тоді, наприпочатку, в поденних трудах із лопатою на ровіні, спостиг я упокорену втіху земледільця і радощі садівника. Була то велика труднація для рук, але мила для душі. І для взору оковирна.

Учень Жиги, я зусібіч примірявся покласти золоту нитку на свою поки що дику площину. І тут, як це найчастіше буває, мені помогла сама Природа. Посеред парцели, яку я відвів під сад, росла самотиною висока сосниця з голим стовбуром і кучерявою шапчиною крони. Вона й стала осердям мого саду. Від неї впродовж днини падав вузенький стовпець тіні, що поволі обертався, доки стояло сонце. «Та це ж готовий хрономір!» ‒ вигойкнув я в радості.

Круг сосни я розкраяв коло на шість рівних клинів, як учив мене це робити циркулею Жига. Від стовбура потяглися промені в усі кінці саду. Вони стали доріжками, встеленими де сколотим гранітом, де битою крихтою з цегельні, де зрізами твердого дерева, де покришеною корою, а де дрібною річковою галькою. Пристовбурові кутники було обнесено заборольцем і в кожному насаджено різних квітів, що розкривали цвіт і піднімали лист у різний час днини. Біля мого соснового часоміра можна вгадати годину навіть у захмарений день, коли сонце не кидало стрілу тіні на квітучий циферблат.

Сад протинають золоті нитки прогалин, у яких вітерець куйовдить пагілля і розчісує сонячні снопи. З Латориці двома змійками звиваються вузенькі рукавчики, що напувають дерева в спеку й зливаються в озерці, отороченому комишами. До чистого плеса веде дощата мостина, з якої можна шубовснути в зеленаву стужицю.

З теплих спадів Мужіївської гори мені привезли тоненькі, як пальчик дитини, саджанці персиків. Там їх називають барацки, бо мохнаті плоди їх направду нагадують баранців. З Поннонії перепровадили аломські яблука ‒ жовті, що пахнуть цитриною, і бордові ‒ з писочками, як у козяти. Гішпанський купець, що торгував тут шовком, сподобив мене прищепами диво-грушок з Бергамоту Якщо зрізати їх шкурку й висушити, то виходить з неї бурштиновий і запахущий узвар, що подвоює чоловіцьку силу. Та при тому найсмачнішими лишаються наші рипучо-тверденькі йонатанки, наші грушки-петрівки, які ми з дідом Олексою щепили на лісову дичину.

З Малої Русі добродушні довговусі возарі, що міняють у нас шкури й дьоготь на вино, обдарували мене прутиками вишень. Вони на наші черешні схожі, але соковитіші, з солодкавою кислинкою. Посадили троїчко, а через рік-другий самі повибивали, як верболіз. В проліття діти їх обсідають, як ворони. Щовковиці, звані деінде яперками, я насадив підковами по боках ‒ білу, рожову, чорну. Тепер встигай відганяти диких качок і гусей, що занаджуються з озерця. З-під Ефесу небіж мулли, в якого я колись служив, передали запечатані воском чубуки винної лози. їх висаджено в шнурок під загорожею з дикого каменю, бо полуденна ягода любить вигрівати коріння в крем'яниці. А горіхи ‒ мою втіху і гордість ‒ принесли колись у торбах переселенці з Волохії. Великі, як качине яйце, і з такою ж тонкою шкаралупою. Горішник нині захмарив ціле узвишшя, ні комар, ні муха не просочиться.

З миру по насінині, по скіпці ‒ і встав дужими грудьми проти ріки мій вертоград. Мій зелений брат, мій заслін від суєтних завіїв, мій вечоровий прихисток. Я й нині тут проводжаю останок дня.

…Про запахи. Я вже казав, що пан Лойко носив за собою квіткові запахи, причому щоразу інші. Пси знали про їх фальш, я ж розгадав це пізніше. Ні сухе цвітиння, ні парфуми не були причинком того, як пахло від капітана. То були запахи жінок, відвіювання нічних любощів. Пізніше, втаємничений в уклад замкового трибу, я дізнався, що жінки там мили коси раз на три тижні, а між тим, аби притлумити дух спареного тіла, рясно кропили себе колонськими водами, настояними на квітках. Ці пахощі, навпереміш із запахом жіночого шалу і поту, й супроводили ранками пана Лойка, поки не вивітрювалися на вільному вітрі. Аромати його рясного жіночого квітника.

Пси нас люблять не за те, що ми годуємо їх окрайцем чи кісткою. Найкраща для них страва ‒ наша увага, наше сусідство з ними. За це вони готові прощати нам погані запахи. Пес пахне лише псом, чоловік пахне хтозна-чим, своєю захланністю, пороками й гріхами. Пес і тілом чистіший за чоловіка, хоч ніколи й не миється. Аби пересвідчитись у цьому, досить узяти білу платнику, змочену міцною горілкою, і протерти собачу шерсть, а другим кінчиком ‒ свою шкіру. От і зрівняйте, хто чистіший.

Ще про запахи. Чоловік, від якого ранком пахло м'ятими квітами, не виглядав щасливим. Може, ті ночі додавали йому тілесної втіхи, але не душевної радості. Коли змигнув місяць моїх трудів на псарні, пан Лойко прийшов із платнею і новою порцією мальвазії. Ми з ним потолкували про се, про те і несподівано він запитав: «Ти вже маєш свою лань?».

Треба повісти, що капітан силився говорити зі мною по-русинськи, підмішуючи мадярські слова. І тепер я не одразу збаг, що він вивідує. Я уявив собі ламку в ногах сарницю з великими, як ложки, очима, що простягає до мене тремкий писочок. Але нараз спохопився: «лань» по-мадярськи ‒ дівчина.

«Ні, ‒ відповів я знічено, ‒ не маю».

«То будеш мати. Чоловік ‒ зух, коли в поясі гроші. Жінки це чують, як пси циганське шатро».

«Вони мені ні до чого», ‒ відмахнувся я.

«Бо ти не знаєш, що таке жінка, ‒ смачно засміявся капітан. ‒ Це ‒ криниця, з якої що більше п'єш, то більша спрага. А вичерпати її годі. І ти — як відро на цямрині, дзвениш і блищиш на сонці, доки занурюєшся в оту живильну воду. Але це може дати лише одна жінка, а коли їх кілька ‒ то вже повінь, що несе тебе блудом. А кола жінок багато ‒ це болото, в якому борсаєшся навмання. Води ніби й повно, а напитися ніяк, бредеш, шукаючи криницю. Одну-єдину,