Катерина Іванівна Гловацька - Міфи Давньої Греції

— Я одружуюся заради наших синів, — тихо мовив Ясон.

Та Медея ще дужче розпалилася від тих слів.

— Іди справляй своє свято, запалюй Гіменеєві смолоскипи! — вигукнула вона. — Але закликаю у свідки підземну богиню Гекату, що день цього весілля коли-небудь ти проклянеш!

О, як вона ненавиділа тепер Ясона! Як бажала йому — не смерті, ні! — а найтяжчого горя, що гірше за смерть.

Спохмурнілий Ясон поспішив у Креонтів палац, а Медея, наче мана, блукала всю ніч покоями і вголос картала себе:

— То я, я винна в усьому! О мій батьку, мій брате Апсірте, це ваша кара, я розумію. Жорстоко скривджена, я тільки тепер збагнула ціну того, що віддала заради Ясона. Та хай начувається! Моя помста буде така люта, страшна, що навіть сама богиня Геката здригнеться!

Напередодні весілля цар Креонт зажадав, щоб колхідська чаклунка залишила Корінф. Він сам прийшов до неї оголосити свою волю і здивувався: Медея була покірна, слухняна і просила тільки одне — дозволити їй зостатись хоч на день, щоб намилуватися дітьми і попрощатися з ними. Розчулився Креонт і сам себе запевнив, що за один день чаклунка нічого лихого не вдіє. А вголос сказав:

— Гаразд, залишайся ще сьогодні в Корінфі, але якщо завтра перше ранкове проміння застане тебе ще тут — ти помреш!

І Медея залишилася. На один тільки день, та хіба чаклунці для чорного діла треба багато часу? Креонт помилився, а Медея потай зловтішно сміялася, але не підводила своїх довгих вимовних очей, аби ніхто не побачив їх грізного чорного полум’я.

Усе місто радісно готувалося до весільного свята: хто плів великі гірлянди з троянд і лілей, хто ладнав смолоскипи, хто вирізав новенькі сопілки. Готувалася у своїй спочивальні і юна Главка, весела, щаслива.

Такою застав її Ясон, що прийшов із своїми малими синами. Хлопчики несли скриньку — дарунок молодій від їхньої матері. Ясон переказав, що Медея просить Главку опікуватися дітьми, а за те посилає їй весільне вбрання, якого не мала ще жодна грецька царівна.

І справді, у скриньці лежав тканий золотом пеплос і золотий вінок такої краси, що Главка засміялася з радості, наче дитина. Коли Ясон із дітьми пішов, вона мерщій вбралася в блискучий пеплос, а вінком приборкала пишні кучері. Сяючи золотом, вродою, щастям, Главка всміхалася до подруг, а ті милувалися нею.

Та враз обличчя молодої зблідло, пополотніло, ноги їй підігнулися, і вона мало не впала. Марно царівна силувалася зірвати вінок — він тільки дужче стискав їй голову. Раптом його золоте сяйво перетворилося на полум’я, вогнем узявся весь пеплос, і Главка закричала нелюдським смертним криком. На той крик прибіг Креонт, став зривати з дочки вогненну одежу, та отруєна тканина прилипла до ніжного тіла. Тим часом полум’я перекинулося на старого, і незабаром і дочка, і батько лежали мертві.

Тяжкий плач і стогін залунали в палаці. Ясон, ще нічого не знаючи, здивувався, прислухався, і тривожне, млосне передчуття пройняло героя. Він побіг на той плач, на той стогін і скам’янів на порозі. Так він стояв якусь мить, і враз пекучою блискавкою сяйнув йому страшний здогад. Він крутнувся і побіг назад, до свого колишнього дому.

А Медея не гаяла часу. Вона вся палала невгамовною жадобою помсти і, знаючи, як найдужче зранити Ясонові серце, звела ніж на власних дітей. їхній крик шарпав їй душу, сльози лилися в неї з очей, та рука не схибила, не здригнулася.

Коли вбіг Ясон, діти були вже мертві. Наче лев, кинувся він до чаклунки, та вона випорснула йому з рук, підбігла до дверей і щось дико гукнула. Ту ж мить підлетіли два чорні крилаті дракони з колісницею, Медея вскочила в неї і щезла за хмарами.

Ясонова смерть

Минули довгі роки. Старий, знесилений Ясон самотою блукав з одного грецького краю в інший, і ніхто не впізнавав у ньому колишнього славетного героя, вождя аргонавтів. Невблаганний час зорав глибокими зморшками високе чоло, розумні очі погасли, зникла сила в руках, колись дужих і вправних, могутні рамена зігнулись. Та старечі ноги не знали спокою, як не знала спокою його вбита тяжким горем душа.

Якось, блукаючи узбережжям, Ясон добувся місця, де стояло велике старе судно, пошарпане хвилями й вітром, а ще дужче роками. Ясон підійшов ближче, і враз наче сонце яскравіше засяяло навколо. Давно забуте почуття радості пройняло старого, і він схопився тремкими руками за напівзотлілі дошки. То був «Арго», його вірний друг, свідок і товариш його далекої прекрасної юності.

Тепер Ясон часто приходив до «Арго» і, сидячи під кораблем у холодку, згадував молоді роки, згадував небезпеки, морські бурі та звитяжні свої перемоги. Як і Ясон, «Арго» доживав свого віку. Вітер руйнував його дедалі дужче, облавки ледь трималися, деревина потрухла.

Одного пекучого дня Ясон ліг спочити під кораблем. Спека дужчала, вже заходило на громовицю, і Ясона огорнув тяжкий сон. Довго він спав і не чув, як над морем знявся страшний буревій, як налетів на «Арго». Старий корабель захитався, затріщав і враз розвалився, поховавши під своїми уламками Ясона, колишнього вождя аргонавтів.

Та рід аргонавтів не щез. Згадка про них навіки лишилась у невмирущій мові людей. Аргонавтами і тепер ми вдячно звемо гордих сміливців, що, долаючи смертельні небезпеки, важачи власним життям, торують шлях у далекі, незнані краї, і веде їх незгасна золота мрія, наче яскрава зірка на небі.

МЕЛЕАГР

У Калідоні, найбільшому місті сонячної Етолії, володарював колись цар Ойней. Мав він дружину — теж царського роду — Алфею, що народила йому сина гарного, дужого хлопця, якого нарекли Мелеагром.

Було то взимку. Алфея, ще слаба, сиділа в своєму покої біля домашнього вогнища і колисала сина, що спав поруч у батьковому бойовому щиті. Уже западав присмерк, і палахкотливий вогонь кидав на стіни химерні тіні.

Раптом Алфеї причулись якісь голоси. Вона озирнулась і завмерла. Ні, то не тіні. Якісь три жінки, високі, ставні, суворі, повільно наближалися до неї.

— Ми — Мойри, богині долі! — почула Алфея дивний неземний голос. — Радій, царице! Ти народила дитину, що вирізнятиметься з-поміж усіх своєю вродою і силою.

— Радій, царице! — вторувала їй друга богиня. — Твого сина чекає невмируща слава героя.

— Так, він буде героєм, — суворо додала третя богиня, — тільки якщо доживе. Адже йому судилося померти, коли догорить оте поліно в твоєму вогнищі.

І враз богині щезли, наче їх і не було тут ніколи. Алфея схопилася на ноги. «Коли догорить оте