Павло Штепа - Українець і Москвин: дві протилежності

дуже поганої якости. Тепер те саме. Щоб поліпшити якість товарів, тоді рубали голови директорам фабрик. Тепер їх розстрілюють. Пьотр будував за державні гроші фабрики і віддавав їх багатим людям — на догідних умовах сплати їх — не питаючи їх згоди; навіть накидав силою («А буде волею не похотят, то неволею»). Ясна річ, така фабрика оберталась у державну установу. Тепер в СССР ВСІ фабрики є державні установи. Вдержати чужинецького фахівця тоді можна було лише великою платнею, бо чужинці не могли витримати дикунства та бюрократизму московського життя. Точнісінько так і тепер в СССР. Тоді чужинці мусили жити відокремлено від москвинів (в «нємєцкай слабадє»). Тепер в СССР вони живуть у ще гіршому відокремленні. Тоді за чужинцями постійно слідкувала поліція. Тепер за кожним чужинцем в СССР йде тінь агента ГПУ. В договорі Д. Рузвелта про визнання СССР є пункт про право американців мати свого священика в Москві. Абсолютно ідентичний пункт є в договорі Московщини з Німеччиною у XVIII ст. Тепер чужинецькі амбасади примушені урядом СССР купувати харчі не за совєтські рублі, а за валюту. Те саме було і 200 років тому. За царів «ґнілой Запад» був улюбленим кличем т. зв. «слов’янофілів». Цей самісінький клич посилено втлумачують у голови московської молоді тепер. Месіянізм передреволюційної Московщини — III Рим знайшов свою нову форму в III Інтернаціоналі. За Петра І і його попередників Московська держава робила внутрішні позики, яких ніколи не повертала і за які ніколи не платила процентів. Так само і в СССР. Саме тоді, коли совєтський уряд заборонив чужинецьким кореспондентам відвідувати голодові райони, я прочитав біографію Б. Годунова і здивувався, читаючи такий заступ: «Б. Годунов думав, що можна побороти чутки про голод мовчанкою. Він думав, що можна заховати аж надто очевидну правду офіційними запереченнями. Найбільше він боявся, щоб не дізналися про катастрофу за кордоном. Для того він організував «багаті» походи перед вікнами чужих амбасад в Москві. В 1603 році було заборонено по містах виходити на вулицю в лахміттях. Балачки з чужинцями також були заборонені, щоб хто–небудь не «прабалталса», с. т. не сказав про голод. Цей уступ з історії подій в 1603 році може бути слово в слово описом подій 1933 року. Московські державні урядовці тікали за кордон в 1664 р. (Г. Катошихін), а також тікали і в 1929 р. (Г. Бєсєдовскій), і обидва написали книжки про жах і маразм московського життя і політики… У 30–х роках XIX століття московський уряд засудив заочно на каторгу проф. В. Печеріна за те, що він не хотів повернутися з–за кордону до Московщини. Тепер уряд СССР засудив за те саме і на ту саму кару сотні нових печеріних. Син канцлера В. Ордин–Нащокіна втік у 1660 р. до Ґданська, щоб там учитися. Тоді, як і тепер в СССР, вся родина відповідала за переступ кожного свого члена. Канцлер В. Ордин–Нащокін мав бути покараний на смерть, цар Алексей відклав кару на якийсь час, наказавши батькові привести на «родіну» сина живого чи мертвого. Тисячі людей в СССР загубили своє життя виключно тому, що члени їх родин втікли на еміграцію за кордон. Цар Іван IV (1530–1584) не дозволив виїхати за кордон московці, яка одружилася з данським послом у Москві. У листі до данського короля Іван IV мотивував: «В нашому царстві нема звичаю віддавати вільних людей у рабство. Ця жінка є уроджена московка, і тому ми не можемо віддати її в рабство до Данії». Найпалкіша фантазія не може уявити собі такого цинізму володаря держави, в якій не було ані одної–однісінької вільної людини. За часів останньої війни до Москви приїхало чимало англійських, американських та інших фахівців. Деякі з них поженилися з московками. Уряд СССР не дозволив виїхати за кордон тим жінкам разом з чоловіками, мотивуючи тим самим, що і Іван IV, лише в інших виразах. Заборонив, незважаючись на те, що стосунки між СССР і Заходом були найбільш приятельські і москвини дуже потребували допомоги від західних держав.

Таких аналогій можна наводити без кінця і краю, з тою лише різницею, що совєтський уряд тисячократно побільшив, поширив, удосконалив примітивні методи царського уряду. Відповідно до того і збільшилася кількість жертв. Напр., царська цензура була чисто негативна і не зачіпала авторів, що писали на теми неполітичні. За царів ніхто не примушував письменників співати дитирамби царській політичній чи економічній системі, а тих письменників, які писали монархічну пропаганду, ніхто не читав. Тепер же в СССР не лише заборонена критика, але й вимагається від письменників славословити совєтське життя і прославляти совєтських лідерів. Інакше дістане ім’я «врага народа» з усіма з того виникаючими наслідками. Московський спосіб вирішення соціяльних проблем є в повній гармонії з національними рисами вдачі Москвина. Цілковитий брак почуття міри, повна неґація прав і життя індивіда є також в повній гармонії з їхнім історичним минулим, яке тримає під своїм непереможним впливом і сучасну Московщину». «На москвинів цілком не мали впливу три великі культурні рухи в Европі: Ренесанс, Реформація і Велика Французька революція. До XIX ст. москвини не мали ніяких культурних осягнень ані в літературі, ані в мистецтві. Також не мали і в науці та філософії здобутку, хоч би приблизно рівного осягненням європейців. Не мали москвини своїх ані Данте XIV ст., ані Шекспіра XV ст., ані Волтера XVIII ст. Не зачіпили Московщину і великі релігійні рухи Заходу. Москвини не мали навіть натяку на щось подібне, як Тома Аквінський, Іґнатій Лойола, Блез Паскаль, Мартін Лютер, Жан Кальвін чи Іван Гус. Навіть в XIX ст., в добу великого інтелектуального пробудження і розквіту культури в Московщині, московські революційні теоретики не цікавилися проблемами охорони громадянина від зловживань влади, але обговорювали виключно проблему, як ужити державну владу для перебудови суспільства на колективістичне. Цей факт говорить дуже багато» (Подано скорочено за: W. Н. Chamberlin. «Russia’s Iron Age» і «Russian Enigma»). Інші американські й англійські професори, як, напр., М. Номад, І. Борнам, Ф. Войт, Г. Кон та ін. повторюють, що сказав В. Чемберлен, тому з їх писань наводимо лише малі уривки. І. Борнам пише: «Тепер московський націоналізм в СССР далеко перевищив націоналізм царської Московщини. Нема ніякого розходження поміж большевицькою ідеологією й їхньою тиранією та агресією, бо ж властиво завданням їхньої ідеології є виправдати і закрити ту тиранію й агресію. Псевдоінтернаціоналізм московських большевиків — що час від часу демонструється III Інтернаціоналом — є ніщо інше, як поширення московського націоналізму на світову скалю. їхній