Таня Малярчук - Ендшпіль Адольфо або Троянда для Лізи

Натомість усе більше пам’ятаю його.

О, колись, коли ми були разом, я не вміла його пам’ятати, зустрічі з ним дуже швидко минали, і я не змогла б розкласти їх по годинах і днях тижня. А тепер усі вони ретельно прокласифіковані в моїй пам’яті й відшліфовані до найменшого погляду і натяку, розмови покояться кожна у своєму часі, і будь-коли я можу дослівно їх переказати.

Часто я впізнаю його у спинах незнайомих чоловіків. Хоча відразу бачу, що це - не його спина, але чомусь тоді здається, що чоловік обернеться і виявиться ним, і нехай з іншою спиною. Спин так багато протягом дня, що я не встигаю розчаровуватись: біжу за спиною, торсаю її і перепрошую, що сплутала, біжу, торсаю, перепрошую, біжу, торсаю, перепрошую і т. д.

Колись я думала, що місто, в якому я живу, - дуже маленьке, але тепер переконуюся, що навіть у дуже маленькому місті можна ніколи випадково не зустрітись. Мені хочеться цілими днями блукати містом і розглядати спини чоловіків - я впевнена, що котрась із них мусить бути його. Я подумала про це вчора вночі - і вже хотіла було одягатись і вирушати, але вчасно спам’яталася. Лізо, май гордість, - казала собі, - він повинен шукати, а не навпаки, - і подумай, а якщо він не хоче бути знайденим? Якщо йому буде неприємно? Ти ж відразу це помітиш - і як тоді?

- Ви знаєте, я пишу роман, - кажу до Рози, яка далі продовжує сидіти біля ліжка. Сумніваюся, щоб її насправді турбувала моя доля. Можливо, мама або Інна платять їй за кожну проведену зі мною хвилину. Вони намагаються щось зробити. Зрозуміли, що не є для мене авторитетами, і тому залишилося платити гроші тому, хто має шанси ним стати. Ця Роза має всі шанси. Вона страшенно схожа на мою Розу - жінку, в яку я була колись закохана. Від любові до Рози в мене залишилися оранжевий халат і календарик з Георгієм-змієборцем.

- І про що цей роман?

- О, - відповідаю я, - він майже ні про що. Це просто багато речень, які нічого не можуть пояснити. Там є місто певної величини, в якому живу якась я паралельно з деякими іншими людьми. І от якась я живе собі слово за словом, аж поки в одному розділі не перетинає вени на руках. В передостанньому. Вона постійно всім казала, що перетне собі вени, але час минав - і всім обридло чекати. Вона просто забагато про це говорила. І от кров тече по руках, а якась я біжить до телефону, щоб попросити декого її врятувати. Кров капає на підлогу, на телефонний апарат, на килим, на її шкарпетки - загалом - усе в крові, а якась я сама ще не може собі повірити. Їй приємно і страшно водночас. Бо, можливо, смерть - це ще одне продовження життя, наприклад, в якомусь іншому романі, але вже без людей і без вен, які підлягають перетинанню, і не буде нічого такого, натиснувши на що, можна було б перестати себе усвідомлювати.

- Я не люблю романи, в яких нічого не відбувається, - каже Роза.

- Але в ньому все відбувається - просто переказати сюжет займе багато часу. Я приблизно переповіла закінчення передостаннього розділу.

- А що буде в останньому?

- В останньому розділі все повториться: я буду з температурою лежати у великому дідовому ліжку на пружинах. У кімнаті три ліжка - але я лежатиму саме на дідовому - біля вікна.

- Тобто тебе врятують?

- Навіщо Ви питаєтесь - хіба це має значення? І от я лежу в ліжку, накрившись великою ковдрою, і мені дуже тепло. До кімнати заходять мама з татом, і я бачу, що вони засмучені станом мого здоров’я. Вони зараз ідуть на базар до Заболотова. Мама прикладає руку до мого чола й щільніше обгортає мене ковдрою. Я не хочу залишатися з бабою, бо баба завжди розповідає про своє життя так, ніби вже померла. Тоді мама обіцяє привезти мені з базару пупсика й дитячу іграшкову посудку. Пупсика на базарі не знайшлось, але посудку все-таки привезли. Вона складалася з білого чайника і шести білих горняток, які можна було використовувати і як горнятка, і як інше кухонне причандалля, наприклад, каструлю. Ще було шість білих блюдечок - ну, звичайна така посудка, яку я розкладала на підлозі де-небудь і чаювалась нескінченну кількість разів. Іноді я змішувала в ній різні ліки і трави, і потім вона довго смерділа. Останнє, що я пам’ятаю про посудку, - це те, що вона несподівано з’явилася в нашому акваріумі: тато посадив у неї зелені водорості. А коли під час невеликого землетрусу рибки повискакували на килим - ми віддали акваріум сусідці. І більше посудки я ніколи не бачила.

- І що?

- Нічого, просто я досі ніколи не згадувала про посудку, так, ніби її взагалі не існувало. А тоді я не уявляла собі життя без неї. І так сталося з багатьма іншими іграшками і речами, спідничками, олівцями, шапками, розмальовками. От гумового їжачка я страшенно любила, пластмасову ляльку у синьому пластмасовому костюмі, яку мені мама подарувала на Миколая, волохатого рися на коліщатках, якого можна було возити навколо будинку, як коляску з дитиною. Але все це я несподівано забула, ніби водномить, ніби перейшла якийсь часовий кордон, через який заборонено переволікувати свої улюблені іграшки. Так само я забула і безліч людей, так чи інакше причетних до мого дитинства. Забула дядька з лікарні, який подарував мені десять використаних уколів і майстерно сплетеного з крапельниць чорта; забула жіночку Раю з яремчівського курорту, яка любила їсти сире тісто на вареники й постійно цитувала-рядки Чукотського про таргана - (тепер я ще пригадала, як Рая сиділа на гойдалці біля річки, і гойдалка дивно скрипіла, розумієте, дуже печально, як віолончель); я забула також своїх дитячих подруг - Наталю Говеру й Шалеву Іру, заради яких я ладна була колись перетерпіти найнебезпечніші конфлікти з мамою. Як могло статися, що зараз я живу по-інакшому, без цього всього? Невже я така байдужа до минулого? Чому я не тягну його за собою, а волію водномить обстригати волосся? І от ще що: можливо, те, що зараз мене прикуло до ліжка, так само раптово забудеться і впаде на дно минулого аж до останнього розділу, і якщо так, то невже все навколо відбувається заради цього останнього судного приходу?!

В моєму дитсадку були двоповерхові ліжка,