Всеволод Зіновійович Нестайко - Казкові пригоди Грайлика

дитинці. І не гора Дідівщина була перед очима, а милий серцю дитячий майданчик з гойдалкою, каруселлю та кораблем «Варяг» — одне слово, рідна Дитиндія.

Причому ніхто навіть не звернув уваги на Грайлика й Сумнівана.

Галочка і Юля-Танцюля стрибали через скакалку. Женя-Жменя гойдався на гойдалці. Миня і Розбишака-Заважака у пісочниці гралися в ножика…

І ніякого тобі Урагана-Хулігана — нічого! Блись — і все.

«Так у казках не робиться, — подумав Грайлик. — Щось бути мусить. Якби Добриня чи Бодя були чарівниками, а то ж ні, здається…»

І тут Грайлик зиркнув на гаражі і згадав Загу Маго.

От звідки починалися чари й дива!

Він уже рвонувся туди, але глянув на Сумнівана і спинився. Не можна! Вона ж сказала — нікому не говорити…

Сумніван дивився на Грайлика, і по його очах було видно, що він не вірить у ті пригоди, які вони щойно пережили.

— Так не буває! — буркнув Сумніван і побіг у під’їзд, додому.

«От і добре!» — зітхнув полегшено Грайлик і побіг до гаражів.

Серце його шалено стукотіло.

Вона була там — дивна дівчинка з веселими карими очима, гострим, трохи скривленим носиком і двома короткими, закрученими догори, як баранячі роги, кісками.

Стояла у проході між гаражами серед металевого брухту за поламаними автомобільними дверцятами і усміхалася.

— Ну як?

— Та нічого… — здвигнув плечима Грайлик. — Все так, як ти казала. Ви чарівниці?

— Хто?

— Ну ти, мама, бабуся?

— Які мама-бабуся? — усміхнулася вона,

— Ну я ж їх бачив.

— То була я.

— Ти?!

— Я. Вранці я дівчинка. Вдень — молодиця, А увечері бабуся. Час має три стадії. Кожне майбутнє стає колись теперішнім, а згодом — і минулим.

— А які ж ті три секрети, про які ти говорила? — згадав раптом Грайлик.

— Невже ти ще не зрозумів?.. Ну тоді я поясню. Перший секрет — треба дуже-дуже бажати і не відступати від свого бажання. Ти хотів урятувати Сумнівана і не відступився. Другий секрет— прагнучи досягти своєї мети, треба докладати всіх сил, на які ти здатен. Ти не пошкодував сил. І третій секрет — без людей, без їхньої допомоги не можна досягти чогось у житті, тому треба, не задумуючись, робити людям добро, і вони завжди віддячать тобі добром. Ти допоміг Моргалочці і Недо, і вони допомогли тобі. Отак!.. Якщо пам’ятатимеш ці три секрети — розгадаєш Загадку Майбутнього.

Вона ще раз усміхнулася і — зникла.

Загадка Майбутнього!

Зага Маго!

Так от вона хто така, ця дивна маленька дівчинка, — чарівниця!

І Грайликові раптом стало весело.

Завжди відчуваєш радість, коли враз щось зрозумієш.

Грайлик вибрався з проходу між гаражами і побіг на дитячий майданчик.

До каруселі.

До отого сидіння, де була космічна ракета.

Він же хотів стати космонавтом.

Його чекали далекі міжпланетні подорожі і захоплюючі космічні таємниці.

ПРИГОДА П'ЯТА

ЧАРОДІЙ БУДЬЛАСКА І ЧАКЛУН НЕТРЕБА

РОЗДІЛ І

Чародій Будьласка

Найбільше в світі не любив Грайлик отакі дні — негожі, дощові, вітряно-холодні. Ні тобі погуляти, ні погратися, ні вийти навіть у двір. Сиди вдома й дивись, як сумно плачуть вікна.

Такі дні дуже любила Нудота Петрівна.

Грайликів тато Усміхайло Петрович завжди говорив, що, коли нудно, значить, прийшла Нудота Петрівна.

Вона виходила з темного кутка і перш за все, підкравшися до телевізора, переключала усі програми на нецікаво-дорослу балаканину про кризовий стан сучасної економіки. Потім сідала на тахту і, позіхаючи, починала марудити. Грайлик тікав від неї в іншу кімнату, до книжкової шафи, потім на кухню, до буфетика, де були цукерки. Але вона знаходила його й там. І найцікавіші книжки втрачали свою магічну принадність, а цукерки ставали несмачними.

Грайлик нарешті не витримав і пішов на сходи.

І це було наче сигналом. Спершу рипнули одні двері, потім інші, потім ще і ще… І незабаром на останньому поверсі біля горища потроху зібралася майже вся Дитиндія, яких повигонила з квартир Нудота Петрівна.

Вони сиділи на сходах біля замкнених горищних дверей і мовчали.

— От погода! — сказала нарешті Галочка.

— Ага… — зітхнув Грайлик.

— У таку погоду тільки спати, накрившись в головою, добре, — сказав Миня.

— Але не будеш же лежати під ковдрою день і ніч, — сказав Женя-Жменя.

— Можна було б у війну пограти, так ніде, — сказав Роман-Отаман.

І знову всі замовкли.

Нудота Петрівна стояла у темному кутку і зловтішно мружила зелені очі.

— Ех, була б у мене чарівна паличка, прогнав би ту противну Нудоту Петрівну. Ну чого вона до нас причепилася?! — вигукнув Грайлик.

— Та де ж узяти чарівну паличку… — зітхнув Чух.

І тут раптом клацнув замок, горищні двері рипнули, прочинилися, і вийшов якийсь незнайомий дядечко. Кругловидий, рум’яний, усміхнений, з лагідно-блискучими очима.

Всі вражено завмерли.

А він обвів їх привітним поглядом і спитав:

— Що? Нудно, панове дитиндівці?.. Дошкуляє Нудота Петрівна?.. Ну, ми її зараз попросимо. Нудото Петрівно! Будь ласка! — дядечко зробив рукою широкий жест, і Нудота Петрівна зникла.

Дитиндівці тільки роти пороззявляли. Одразу стало цікаво.

А дядечко далі усміхається лагідно:

— Ну що для вас ще зробити?

— А… а ви хто такий? — насмілився спитати Грайлик.

— Не бачите, чи що? — ображено закопилив губу дядечко. — Чародій. Чародій Будьласка. Роблю чари на замовлення.

Перезирнулися всі. О! Це ж якраз те, що треба!

— А що ви можете? — вихопився першим Чух. Недарма ж він Чух — Чужекало-Хочукало. Йому завжди більше всіх треба.

Усміхнувся чародій Будьласка поблажливої

— Що можу? Все можу. Все на світі.

Знову перезирнулися дитинці. А тоді застигли на мить — задумалися: що б його такого побажати….

— Щоб погода була гарна — сонячна! — вигукнув Грайлик.

— Нема питань! Уже готово! Будь ласка!

— Як?! — не повірив Грайлик.

— А біжіть подивіться!

Сипонули всі сходами вниз — аж загуркотіло.

Вискочили з під’їзду, дивляться — справді дощу немає, сонце на небі сяє, пташки на вмитих деревах співають-заливаються. Сонячні зайчики від калюж по всій Дитиндії розбігаються — аж очам боляче.

Радісно застрибали-затанцювали по калюжах дитиндівці разом із сонячними зайчиками. Бо ж любо як на сонці після дощу!

А чародій Будьласка вже на ганку стоїть, усміхається.

Кинулися до нього дитиндівці. Обступили.

— Ну давайте, не соромтесь! — підбадьорив їх чародій Будьласка.

— Мені палац здоровенннцький королівський! — вигукнув Чух.

—І мені, і мені королівський палац! — вигукнув Миня.

— Будь ласка! Будь ласка! — усміхнувся чародій. Рукою двічі змахнув.

Розчахнулося на мить небо, погасло сонце.

Гурр-гурр! — прокотився грім серед темряви непроглядної.

А коли знову засвітилося сонце, побачили всі — стоять вони разом з чародієм серед поля квітучого, між двох палаців королівських здоровенницьких. На фасаді