Стефані Маєр - Світанок

закотив очі. Як важко спілкуватися з людьми, що попалися на гачок імпринтингу! І байдуже, на якому етапі вони зараз були: чи тільки збиралися зав’язати собі долю, як Сем, чи вже перетворилися на старшу-куди-пошлють няньку, як Квіл, — але умиротворення та впевненість, які вони випромінювали, в мене викликали напад нудоти.

Клара завищала на плечах у Квіла й почала тицяти кудись вниз.

— Камінцик, Квіл! Мені, мені!

— Який, крихітко? Червоненький?

— Ні, челвоненький ні!

Квіл опустився навколішки — Клара зойкнула й учепилася йому у волосся, як у повіддя коня.

— Синенький?

— Ні, ні, ні! — заспівало дівча, в захваті від нової гри.

Найдивнішим було те, що Квіл розважався чи не більше, ніж Клара. Його обличчя й близько не було схожим на обличчя татусів і мамусь із-поміж туристів — нічого схожого на вираз коли-вже-ти-ляжеш-спати. Де ще натрапиш на батька, який із таким ентузіазмом включається у будь-яку гру, що здатні вигадати нащадки? Одного разу я бачив, як Квіл цілу годину грався з Кларою в хованки — затуляючи й відтуляючи обличчя, — і йому не було нудно!

І я навіть не міг із нього глузувати — занадто йому заздрив.

Хоча я справді вважав, що попереду в нього ще добрячих чотирнадцять років, викинутих на вітер, аж поки Клара не досягне його віку (добре хоч, що вовкулаки не старіють). Проте не схоже, щоб такі міркування турбували самого Квіла.

— Квіле, а ти не думав, що можна сходити на побачення? — запитав я.

— Га?

— Ні, зовтий ні! — пищала Клара.

— Ну, розумієш — зі справжньою дівчиною. Коли в твоєму графіку няньки випаде вихідний.

Він вирячився на мене, роззявивши рота.

— Камінцик, камінцик! — зарепетувала Клара, бо Квіл не встиг запропонувати їй нову іграшку. Вона ляснула Квіла по голові маленьким кулачком.

— Вибач, Кларунчик-котунчик. Хочеш оцей кораловий камінчик?

— Ні, — реготнула вона, — колалий ні.

— То підкажи мені. Будь ласочка.

Клара добре поміркувала.

— Зелений, — нарешті відповіла вона.

Квіл почав пильно роздивлятися камінці. Підібрав чотири штуки різних відтінків зеленого та простягнув дитині.

— Я правильно вгадав?

— Ага!

— А який із них?

— Всі-і-і!

Вона підставила стулені долоньки, і Квіл висипав камінці їй у жменю. Вона засміялася й миттю почала лупцювати його по голові. Він театрально поморщився, звівся на ноги й попрямував до стоянки. Либонь, турбувався, що вона змерзне в мокрому одязі. Він поводився гірше, ніж найнервовіша мамуся-квочка.

— Вибач, що я тут тобі наговорив про дівчат і побачення, — мовив я.

— Та ні, прикольно було, — відгукнувся Квіл. — Ти мене заскочив зненацька. Я якось про це й не думав.

— Певен, вона тебе зрозуміє. Ну, коли виросте. Вона не образиться, що ти теж дозволив собі жити, коли вона лазила в підгузках.

— Ну, звісна річ. Я певен, що вона б це зрозуміла.

Але більше він нічого не додав.

— Але ти все одно не бігатимеш на побачення, я правий? — майже ствердно запитав я.

— Я не зможу, — мовив він тихо. — Просто не уявляю. Я просто не… не звертаю ні на кого уваги. На дівчат я більше не дивлюся. Не бачу їхніх облич.

— А якщо ще згадати корону та грим — і Кларі, може, доведеться остерігатися зовсім іншої конкуренції…

Квіл зареготав і голосно чмокнув у мій бік.

— Джейкобе, ти вільний у п’ятницю ввечері?

— Не для тебе, — буркнув я, а тоді скривився. — Хоча, знаєш, я таки вільний.

Він мить повагався і своєю чергою запитав:

— А ти не думав, що можна сходити на побачення?

Я зітхнув. Я відкрився — і проґавив удар.

— Знаєш, Джейку, може, тобі теж варт дозволити собі жити.

У його голосі не було і смішинки. Навпаки, він звучав співчутливо. І від цього було тільки гірше.

— Я теж не звертаю ні на кого уваги, Квіле. Не бачу їхніх облич.

Квіл також зітхнув.

Далеко-далеко, що тільки наші з ним чутливі вуха могли це вчути в шумі хвиль, у лісі зірвалося виття.

— Чорт, це Сем, — сказав Квіл. Руки його інстинктивно потяглися вгору, наче він хотів пересвідчитися, що Клара досі в нього на плечах. — Не уявляю, де зараз її мамуся і що робить.

— Я гляну, що там сталося. Якщо треба буде, я тобі повідомлю, — квапливо пробурмотів я, так що слова всі злилися в одне. — Слухай, закинь малу до Клірвотерів. Сью і Біллі наглянуть за нею. Та й, може, вони знають, що відбувається.

— Гаразд. Ну, все, Джейку, тікай.

Я помчав, але не в бік стежки, яка вела крізь живопліт, а навпростець до лісу. Я перестрибнув через дровиняки, що їх наносило водою, тоді продерся крізь шипшину, і все це бігом, не спиняючись. Я відчував, як в очах набрякають сльози, коли мене шпигали колючки, проте не зважав. Всі уколи заживуть, перш ніж я досягну дерев.

Поза крамничкою я скоротив дорогу й помчав. Мені хтось сигналив. Коли я заховався за деревами, то зміг собі дозволити збільшити швидкість, робити величезні стрибки. Якби це хтось побачив, на мене б здивовано витріщалися: нормальні люди так не бігають. Іноді я подумував, що прикольно було б узяти участь у змаганні — скажімо, в Олімпійських іграх чи чомусь такому. Уявляю собі обличчя зірок спорту, коли б я зі свистом обігнав їх. Тільки я був певен, що ті всі тести на стероїди, які обов’язкові перед змаганнями, виявлять у моїй крові яку-небудь гидоту.

Коли я нарешті заглибився в ліс, де не було ні доріг, ні будинків, я нагло зупинився та скинув шорти. Швидко і вправно, бо робив це тисячі разів, я скрутив їх і приторочив собі до литки. Я ще зв’язував кінці, коли почалося перевернення. По спині пробіг вогонь, посилаючи спазми в м’язи рук і ніг. Це тривало якусь секунду. Тоді гаряча хвиля прокотилася тілом, і з безгучного мерехтіння постав хтось зовсім інший. Великі лапи важко опустилися на землю, я потягнувся, випростуючи спину.

Коли вдавалося так зосередитися, перевернення відбувалося легко. Тепер мені не бракувало темпераменту. Хіба що часом він був загарячий.

На якусь мить у голові сплив спогад про жахливий момент під час тої пародії на весілля. Мене так переповнювала лють, що тіло перестало слухатися. Я був у пастці, я палав і трусився, але не міг здійснити перевернення, щоб убити чудовисько, яке стояло за кілька кроків од мене. Кортіло вбити його. Боявся зачепити її. Друзі стояли на заваді. А далі, коли мені нарешті вдалося набути потрібної подоби, я отримав наказ альфа-самця. Веління Вожака. Якби тоді вночі були тільки Ембрі та Квіл, якби не було Сема… чи стало б