Всеволод Зіновійович Нестайко - Чарівний талісман (збірник)

у Софії ніяк не давали змоги викроїти день-два для відвідин рідної школи. Нарешті позавчора директор школи Лев Парамонович одержав телеграму: «П'ятницю буду».

Й от…

Посеред шкільного подвір'я перед парадним шкільним входом красувалася величезна дивовижна клумба, гордість усієї школи

То була не просто клумба. То була клумба — виставка рослин, занесених до Червоної книги України Починаючи з ранньої весни юні натуралісти школи, члени «Зеленого патруля», під керівництвом учительки біології Зінаїди Семенівни висаджували тут і доглядали квіти. Біля кожної квітки стояла табличка з коротенькою довідкою: де росте, коли цвіте, чим цінна. І форма клумби була незвична — в центрі її громадилася штучна скеля з каміння, на якій висаджували гірські квіти, — так звана альпійська гірка

Ранньої весни на цій дивовижній клумбі зацвітали проліски, крокуси, сон. Потім розпускалися інші квіти — на табличках можна було прочитати такі незвичні назви, як «калофака волзька», «астрагал», «шиверекія подільська» (біля назви цієї квітки була приписка: «релікт третинного періоду») і таке інше.

Змінюючи одна одну, ці рідкісні рослини квітували аж до глибокої осені, коли зацвітав ніжний блідо-бузковий пізньоцвіт осінній, дуже корисна лікарська рослина.

Спеціально для кожної квітки готували окремий ґрунт, який інколи привозили з того місця, де квітка зростала, або, як це називалося по-науковому, з її ареалу

З літніх канікул кожен юннат намагався привезти для альпійської гірки щось цікаве — чи то насіння, чи розсаду, а то й цілком дорослу рослину у вазоні Деякі одразу ж висаджували у ґрунт, деякі таку вазонах і ставили — ті, що реагують на негоду, бояться холоду (щоб можна було негайно занести у приміщення).

Але зараз вересень, теплінь, майже літо. Наші герої ще навіть не зовсім звикли до того, що вони вже в шостому, а не в п'ятому класі.

І альпійська гірка була у самісінькому розквіті своєї неповторної краси. Особливо милував око високий кущ так званої штамбової троянди, яким вивершувалася альпійська гірка

І от учора вночі хтось нещадно обламав троянди, витолочив, потоптав квіти, розвалив, повивертав каміння з альпійської гірки

У безмовному розпачі завмерли вранці у дворі і учні, і вчителі.

Хто ще підходив, вражений незвичною гнітючою тишею, і собі тихенько зойкав, побачивши, і теж завмирав приголомшено.

Вся школа знала, що альпійська гірка вперше з'явилася на шкільному подвір'ї у ті далекі часи, коли вчився тут Вітя Іваницький, майбутній академік, і що він був одним із тих, хто створював її тоді.

Директор Лев Парамонович — високий кремезний чоловік із густими кошлатими бровами Коли він гнівався, очі його з-під брів метали такі блискавки, що навіть найсміливіші одчайдухи-старшокласники схиляли голови.

Директор ніколи багато не говорив. Він тільки дивився, і цього вистачало.

Говорила завжди завуч Фаїна Панасівна

От і зараз…

— Ганьба! — каже вона. — Це могла зробити тільки дуже зла й жорстока людина, яка не має ні серця, ні совісті, ні сорому… Ну, як тепер Лев Парамонович дивитиметься у вічі академіку? Як?! І всі ми як дивитимемося?.

— Безсовісний шкідливий елемент! — кидає ставна волоока вчителька хімії Кіра Андріївна.

— Як так можна було?! Як?! Не уявляю! — на очах вчительки української мови й літератури рудокосої красуні Маргарити Михайлівни блищать сльози

Більше з учителів ніхто не сказав ні слова, але мовчання їхнє було красномовне

— Той, хто це зробив, звичайно, нікчемний боягуз, — веде далі Фаїна Панасівна. — І в нього, звісно, не стане духу зізнатися зараз у цьому. Але ми все одно його викриємо! Все одно!

Вона кинула погляд у бік спортмайданчика, погляд блискавичний, але виразний

Усі як по команді обернулися і глянули в той бік

На спортмайданчику, біля смуги перешкод, осторонь від усіх стояли троє — відома на всю школу трійця з п'ятого, тепер уже шостого «Б» — Довгий, Злюкін і Малявка.

Бувають бешкетники симпатичні, добродушні, незлостиві, витівки яких хоч і є порушенням дисципліни, але викликають радше усмішку, ніж роздратування

Про трійцю з шостого «Б», на жаль, так сказати було не можна.

Довгий, як ви вже здогадуєтеся з прізвиська (насправді його звуть Андрій Мережко), — здоровенний, майже двометровий акселерат із сонними очима й розпатланим чубом.

Злюкін (Казик Люкін) — середній на зріст, звичайний шестикласник, але страшенно забіякуватий, злий і мстивий.

Ну, а Малявка… Правильно! Малявка (Алик Дука) — маленький, найменший у шостому «Б» Вуха відстовбурчені, шийка худенька, кулачки маленькі Але тими кістлявими кулачками він так боляче штурхав свою жертву, яку Довгий тримав, як у лещатах, здоровенними лапами, що де тільки сили бралися.

Всі «художества» трійці були злі й жорстокі

Як правило, займав жертву Малявка, а Довгий і Злюкін ховалися десь за рогом будинку. І як тільки той, до кого Малявка присікувався, давав йому стусана, щоб одчепився, одразу з'являлися Малявчині друзі. «Ти що малих кривдиш?! — вигукував Злюкін. — Здоровий — так?» І…

Особливо знущалася трійця з молодших. Забирала гроші, сніданки, примушувала робити різні капості — бити вікна, вазони, псувати наочне приладдя… Але майже ніколи не вдавалося впіймати трійцю на гарячому — так хитро й підступно вони діяли А залякані їхні жертви боялися їх виказувати, розплачувалися самі.

І тепер трійця лише хмикала й пересмикувала плечима — чого, мовляв, дивитеся, при чому тут ми, знати не знаємо

Леся Чорнобривець і Аліна Гончарук присіли біля клумби навпочіпки й намагалися підняти, вирівняти поламані квіти, повернути їх до життя

— Як це так?! — розпачливо шепотіла Леся. — їм же боляче!.. Вони ж усе відчувають…

– І… і навіть пізнають того, хто їх скривдив… Я читала… — шепотіла Аліна

— Вони ж живі… Як це можна було, — губи в Лесі тремтіли.

Леся й Аліна були юннатки, альпійська гірка — то їхнє дітище

У Лесика теж тремтіли губи. Він був блідий

Коли Лесик дивився на Лесю Чорнобривець, у грудях його починав тьохкати соловейко Ніжно так і щемливо: «Тьох-тьох!. Тьох-тьох-тьох!..» Може, тому, що її звали Леся, а його Лесик?… А може, з іншої якоїсь причини… Хтозна, чого в людей у грудях тьохкають соловейки.

А от коли Лесик дивився на трійцю, в грудях його починали каркати ворони, хрипло, противно так, гаркаво: «Каррр!.. Каррр! Каррр!..»

Жора теж небайдуже дивився на Лесю. Але почуття його виявлялися по-іншому В Жори холов кінчик носа — наче крижана колюча сніжинка сідала на нього.

А от коли Жора дивився на трійцю, щоки його починали горіти вогнем, наче до них притуляли розпечене залізо

Але зараз чомусь ні ворони у Лесикових грудях не каркали, ні Жорині щоки не пекло вогнем.

Може, тому, що надто вже дикий був випадок Не могло бути