Галина Костянтинівна Вдовіченко - Інші пів’яблука

кофеїну в неї ледь помітно тремтіли руки – кава її, навпаки, заспокоювала, як декого сигарети. Вона хвилювалася перед показом, наче початківець. Так було завжди, вже майже двадцять років, проте в такі миті вона відзначалася зібраністю й зосередженістю. Інструктувала біля рами з вішаками помічниць зі свого салону: що і як, у якій послідовності вдягати на дівчат. Хоч це було вже зайвим: усі знали, що мають робити. Та й сама Ірина, лишаючися за лаштунками, вже вкотре машинально поправляла мотузки на таліях, викладала на плечах каптури, нагадувала: «Тільки не кваптеся, я вас прошу, не спішіть…»

Її бентежив Ян Кумпа, його байдужий, незворушний погляд. На вчорашній репетиції він поводився так стримано, що вона засумнівалася, чи він, бува, завчасно не перегорів. Де його завзяття? Де піднесення? Куди вони зникли?… «Що з вами? – спитала вона його. – Все гаразд?» Він лише знизав плечима і здивовано звів брову: мовляв, а що таке?…

У першій залі вже гомоніли гості. Вони сміялися, пили «Абрау-Дюрсо» у високих вузьких келихах. Їх зустрічала святкова й сонцесяйна Інна, в її галереї ще ніколи не було так багато гостей. Вона переходила від одного до другого, радо вітала всіх: телевізійну зірку, відому театральну акторку з чоловіком-режисером, столичного публіциста – героя соціальних мереж, у якого денний виступ у католицькому університеті збігся із запрошенням на цю вечірню імпрезу, дружину міського голови у сміливому капелюшку, ефектну бізнес-леді, директорку галереї мистецтв, авторку еротичних романів, хоронителя музейних фондів, працівників музею Пінзеля, з якими Ірина познайомилася під час своїх відвідин костелу кларисок на Митній площі, а також колишнє подружжя художників – обоє геніальні, обоє позаочі відгукувалися про свою колишню половинку зі щирим теплом, але жити разом не могли…

Клієнтки прийшли в одязі від улюбленої дизайнерки – чи то в капелюшку від Ірини, чи з торбинкою від неї під пахвою. Це був неначе комплімент майстрині, неписане правило поведінки, добрий тон у стосунках між дизайнером і клієнтами. Кілька жінок тримали по дві сумки водночас. Елегантну пласку теку у вузькій руці з великими перснями доповнював вечірній клатч, притиснутий до грудей рукою в мереживній рукавичці. Торбинка з довгими ручками і графічними принтами погойдувалася на дівочому плечі, торкаючись бонбоньєрки вигадливої форми. Авторський стиль героїні вечора нагадував про себе на кожному кроці, дехто індивідуальною творчістю перевершив ініціаторку, ретельно, до дрібниць продумавши, в чому піти на цей показ. Однак багато хто з запрошених мав підкреслено скромний вигляд, і у цьому був особливий шик.

Ірина ж зібралася, як на роботу, за рекордні півгодини: легкий макіяж, твідові штани-дудочки, біла чоловіча сорочка, м’які мокасини. Скуйовдила коротке волосся, видушивши в долоню грудочку гелю. З прикрас – лише лазуритові запонки. Все.

З гордістю й нетерпінням дивилася вона на чудову вісімку яка вийде до глядачів у фіналі, не йняла віри, що майже всіх цих людей вона привела з вулиці. «Ах, яке око… – похвалила саму себе подумки, – яке несхибне око маєш, дівчино!..»

Тихий Олег Олегович, старенький шахіст зі стометрівки, похитував головою доброго пастиря, погоджуючись із енергійними висловлюваннями дідугана-бороданя, висушеного й довгого, наче тичка, Валерія Вікторовича, чи то святого, чи то грішника. У золотих своїх тогах, із увиразнювальним макіяжем на обличчях, по яких ніби різець майстра пройшовся, вони мали тепер нездоланну притягальну силу. Наче дві фігури: одна – ближча до глядачів, друга – віддалена, в перспективі.

Червоне волосся тітки Марини яскравим полум’ям здіймалося навколо голови – пляшка лаку пішла на ці пружні вогняні язики. Анна Дмитрівна – чисто тобі свята Анна! – дивилася на колишню конкурентку теплим поглядом, вони вже залагодили взаємні претензії і, здавалося, могли згодом стати й добрими товаришками. Назвати цих жінок бабусями чи старенькими язик тепер не повертався – на початку знайомства вони не раз із молодечим запалом з’ясовували, хто з них краще рухається, хто впевненіше тримається, чекали визнання своєї першості від чоловіків та Ірини, але згодом запекла конкуренція непомітно перейшла в лагідне протистояння, а тоді й зовсім зійшла нанівець. Тепер вони шепотіли одна одній щось на вухо, наче давні подруги. Може, й ненадовго це перемир’я… Славні бабуні.

Сестрички Аня та Яна у своїх сукнях-робах були наче два золоті ангели зі складеними за плечима крилами чи як дві юні пророчиці: одна – з поглядом вимогливої вчительки, друга – з веселими очима язикатої пересмішниці, ніби от-от щось гостре бовкне. За певних обставин або в разі потреби Ян Кумпа міг би зіграти біля них роль святого Антонія – захисника та покровителя дітей. Навіть зачіску мав нині відповідну: коротке волосся, зачесане наперед, от тільки не темне, а сиве. А ще він скидався на римського патриція або ж на професора з академії мистецтв. Його типаж був поза часом.

Луїза трималася осторонь, сиділа під настінним світильником… Читала книжку! Ото вже нерви… Канати.

Галя зайшла до зали одна з перших. Молода розпорядниця допомогла їй відшукати зазначене в запрошенні місце. Навпроти, через прохід, між нечисленних поки що гостей, побачила старшого сина Сергія з дівчиною. Син підніс руку, вітаючись із матір’ю. Дівчина трохи ніяково схилила голову: мовляв, добрий день! Вони обмінялися усмішками, і Галя перевела погляд на молодшого. Він був на своїй хвилі, нікого й нічого не помічав, стиха награвав ледь чутний ритм, навіть очей не показував. Прийшов в улюбленій спортивній бобці, з якої і вдома не витягнеш. Міг би у щось краще вбратися.

Їй здавалося, буцім Віктор-молодший сховався у своїй кімнаті, а вона зазирнула, щоб покликати його вечеряти, вже й гукнула до нього, а він не чує і не реагує. Торкався лапатими щіточками риб’ячо-міхурових барабанних поверхонь, вони слухняно відгукувалися до нього широкою палітрою притишених звуків: шерехами дощових крапель по підвіконню, котячим скраданням на дубовому паркеті, шемранням лапок хруща в шабатурці. Ш-ш-ш-ш…

Вдома він робив те саме, але там воно видавалося зовсім інакшим, неначе він сідає за барабани знічев’я, аби лиш не їхати до автосервісу, аби ухилитися від роботи, якої потребує сімейний бізнес. А у вільний від барабанів час настукує ритм на порожніх пластикових пляшках або на колінах, туго обтягнутих джинсами.

Вона слухала гру свого сина в напівпорожній залі і не хотіла, щоб він зупинявся.

Магда шумно всілася поруч, перевела дух. Фотоапарат, видобутий із затертого футляра, завмер у її руках – згадала Магда про своє давнє захоплення, нарешті згадала. Колись вона замовляла знімки у фотоательє і намагалася чимшвидше роздати фотокартки – глянсові чи матові. Магді більше подобалися матові. Ті стосики збурювали хвилю