Автор невідомий - Народні казки - Українські казки

— Е, дівонько-голубонько, не хотіла мене прибрати, — не будеш з мене і яблучок зривати!

Заплакала бабина дочка та й поїхала далі.

Ото приїхала у двір до батька і гукає:

— Ідіть, тату, забирайте добро!

Дід і баба вибігли з хати, дивляться — аж дочка приїхала. Дуже обоє зраділи, увели її в хату, унесли й скриню. А як відчинили, подивилися — аж там самі попечені жаби й гадюки! Дід із бабою в крик:

— Дочко, що це таке?

Тоді бабина дочка стала розказувати, що їй було, а баба з дідом слухають; а як розказала вона все те, то баба й сказала:

— Мабуть, твоя така доля, що куди не підеш, то золоті верби ростуть! Сиди лучче дома та не рипайся, бо та добра привезла, а ти гадюк! Іще добре, що хоч жива прийшла!

Отак вони собі живуть і хліб жують. Дідова дочка пішла заміж, а бабина й досі дівує та гордує.

Хліб і золото

Пекли якось у пекарні хліб. А одна паляниця схопилася і покотилася дорогою. Прикотилася до воріт одного пана. Почала у двері стукати й говорити:

— Прийміть мене до себе! Усі будете ситі!

— У нас і калачів досить! — каже пан.

Хлібина покотилася далі. Докотилася вона на край села, до хати бідняка. Надворі бавилися діти. Побачили її, вхопили в обійми і радо занесли до хати. Тут же діти почали краяти ножем та їсти. З'їли майже всю, залишився тільки окраєць. А з окрайця виросла нова хлібина. І так у хаті бідного був хліб, і не було більше голоду.

Одного разу з високої гори відірвалося золото. Покотилося золото і зупинилося перед хатою бідняка. Стукає у двері й просить, щоб його прийняли. Вийшов бідняк, подивився і каже:

— У нас тепер є що їсти, нам тебе не треба.

Покотилося золото далі й зупинилося перед панським палацом. Прийняв його пан. Але з того часу діти пана почали погано вчитися в школі, панська земля перестала родити, худобина — множитися, а слуга що не робив — усе було погано.

Не стало в пана хліба. Як не шкодував, а взяв кусень золота і поніс до бідняка, щоб поміняти на хліб. Бідняк не взяв золота, але відрізав половину хлібини панові, половину залишив собі. З окрайця у бідняка виросла нова хлібина. З окрайця у пана хлібина не виросла…

Срібні воли

В одного бідного чоловіка був син. Він разом із батьком обробляв поле, що межувало з панським. Якось ціле літо хлопець працював у людей, заробив грошей і купив воли.

Завидно стало панові, що такі бідняки мають власну худобину.

Одного разу старий вигнав волів на пашу й заснув. Воли зайшли на панське поле й там пасуться. Пан приїхав, старого набив, а воли забрав і не віддає.

Каже батько:

— Бачиш, сину, якого я клопоту наробив. Пан воли не віддасть, і ми вже нічого не зробимо.

А син до батька:

— Нічого. Ще прийде такий час, що і я пана з маєтком розв'яжу. А тепер піду шукати якої служби. Зароблю гроші, куплю інші воли і повернуся.

Зібрався він у дорогу. Йшов так кільканадцять днів. Зайшов він у великий дрімучий ліс. Мандрував, мандрував і знайшов велику галявину. А на галявині паслося двісті срібних волів.

Підходить він ближче, а коло волів сидить старенький дід і курить люльку.

Привітався хлопець, а старий питає:

— Куди йдеш, синку?

— Іду, дідуню, служби шукати.

— А чого тобі служити?

— Мушу, дідуню, бо мали ми пару волів, але зайшли вони на панське пасовище, пан їх забрав та ще й тата добре набив. Може, приймете мене пасти череду за пару волів?

— Не треба мені наймита. Вибирай собі найкращі воли, впрягай у віз, бери плуг, борону і їдь трохи далі. Там побачиш велике поле. Обори його навколо. Хто би тебе не просив щось зробити або дати — не слухай, роби своє.

Вибрав собі хлопець волів, запряг у воза, подякував дідові та й поїхав. Доїхав до великого поля. Лиш почав орати, побачив чоловіка, що лежить біля хліба і просить дати йому хліба. Оре хлопець далі, аж над водою лежить чоловік і просить води. Оборав його, а далі бачить вогонь, а біля вогню ще один чоловік лежить і крізь сльози просить його підсунути ближче, бо дуже замерз. Як минув цього, то побачив ще одного — лежав біля купи грошей і просив грошей.

Оборав хлопець поле і приїхав до старого пастуха, а той і каже:

— Їдь додому, а як доробишся, то воли приженеш.

Приїхав додому, а пан якось проїжджав, побачив срібні воли й сон утратив. Думав, думав, як би ті воли видурити, та нічого не придумав і вирішив порадитися з війтом.

Каже війт:

— Треба дати хлопцеві таку роботу, аби він її не виконав, а воли схудли.

— Є така робота, — зрадів пан. — Я скажу йому, хай за день виоре сто гектарів лану, вивезе насіння волами і засіє.

Покликали хлопця і кажуть:

— Якщо те і те зробиш, воли будуть твої, а ні — то заберемо, а тебе стратимо.

Приходить засмучений хлопець до волів, а вони кажуть:

— Не журися. Ми знаємо, що пан загадав. Запрягай нас, і поїдемо.

Під'їхав хлопець під панську комору, накидали йому на воза сяк-так мішків, сів він зверху, а пан сміється:

— І з місця не рушить!

Та хлопець гейкнув на волів, і вони тихенько поїхали, наче і не по землі котився віз.

А пан своє далі веде:

— Він усі мішки порозсипає.

Але хлопець виїхав на поле, впріг воли в плуг і оре. Починає одну скибу а за нею двадцять лягає, одразу поле волочиться, пшениця сіється — і так до обіду він з усім впорався.

Приїхав до пана і каже:

— Роботу я виконав.

Пан виїхав, подивився — все до ладу зроблено. Але подумав: «Уже воли, напевне, схуднуть, якщо стільки виорали».

На другий день пан побачив срібних волів, а вони ще кращими стали.

Пішов пан до війта, і радяться, яку ще роботу загадати.

Каже пан:

— Над Чорним морем є гора. Накажемо ту гору перевезти на другий бік моря. Хлопець заїде в море, утопить срібних волів і сам утоне.

Кличуть хлопця й наказують:

— Їдь над Чорне море і перевези гору з цього боку на другий.