Люко Дашвар - Мати все

Надвір вискочила, до Іветти пнеться:

– Ой! Ризотто Іветтівно, дорогенька! А ми вас завтра чекали. Рая онде й не підготувалася. Рюкзака свого не склала. А ви раптом… – захвилювалася, оченятка забігали. – А ви, бува, того… не передумали? Бо ми ж поторгуватися можемо. Так? Я не жадна. Можу трохи уступити… Ви ж не передумали? А?

Іветта не відповіла. Обернулася до автівки, жестом запросила Поспєлова вийти. Немолодий сивий адвокат із сумними очима спочатку викинув на сніг два великі пакунки і тільки потім обережно зістрибнув із високого порогу автівки.

– Іветто! Ці пакунки з собою брати? – гукнув.

– Так, Федоре Олександровичу. – Іветта вже йшла до хвіртки. Поряд дзиґою крутилася Нінуха.

– Як ваше здоров’я? – запитала Іветта.

Яке ще здоров’я? Нінуха збентежилася вкрай. Що відбувається? Пані заявилася не сама. Мало того, що діда якогось за собою притягла, та ще й у машині, на яких тільки бандюки місцеві катаються, сидить таке рило, що й здалеку видно – уб’є одним ударом.

– Що відбувається? А? – Хвіртку відчинила, Іветті в очі заглядає.

– Де діти? – запитала Іветта і першою пішла до хати.

Нінуха підозріло насупилася, зірвалася з місця, попереду гостей добігла до хати, заступила двері.

– А що вам до моїх дітей? А? Ви хто тут така? Гроші привезли? Якщо ні, розмови не буде! Іч, що робиться? Ходять по мому двору, як хазяї! Ще й питаннями кидаються! Це я тут питання задаю! Гроші, питаю, привезли?

Іветта кивнула.

– А! – зраділа Нінуха. – Інша річ. – Від дверей трохи відійшла. – А нащо колгосп із собою привезли? Ми б удвох краще розібралися. По-нашому, по-жіночому.

– Як до хати запросите, то все пояснимо, – сказав Поспєлов.

Нінуха напружилася.

– Зараз… Тільки на дітей гляну. Чи готові гостей зустрічати.

– Ні, – Іветта жорстко. – Хочу першою їх побачити.

– А я, може, гроші спершу хочу побачити, а то, крім балачок – ніяких справ!

Поспєлов витяг із внутрішньої кишені куртки конверт, розкрив…

– Проходьте, гості дорогі! – так голосно заверещала Нінуха, що Поспєлов вухо долонею затулив.

«Дітей попереджає», – сумно констатувала Іветта. Повернулася до хазяйки, наказала жорстко:

– Тільки не заважайте мені, бо й копійки не побачите!

Подумки Іветта не раз уявляла собі головну сцену прощання Раї з рідною хатою. Спершу вона віч-на-віч поговорить із дівчиною, додасть аргументів, як побачить сумнів у її очах, Поспєлов тимчасом доб’є Нінуху несподіваними для тої перспективами, потім вони зберуть усю сім’ю разом, щоб діти попрощалися з матір’ю-п’яничкою і врешті покинули жалюгідний прихисток пороку і розпусти. І печалі. Та хіба буде твій порядок там, де тебе нема?

Іветта першою зайшла до холодної – шубку знімати зайве – кімнати, побачила переляканих зарюмсаних малих, що обліпили Раю, як мурашки цукрову грудку, розлютилася. «Чому ця істота живе? Чому живе?» – пульсувало.

– А вітатися хто буде? Я? – почула за спиною голос Нінухи.

– Добридень… – прошепотіла Рая, мала Яся всміхнулася й обхопила рученятами Раїну шию. Хлопці набундючилися, застигли і раптом усі троє зашморгали носами – ще мить, і розревуться.

Іветта всміхнулася якомога привітніше, забула про вивірені плани, підійшла до дітей, кожного по голівці:

– Привіт, привіт, добродії. А ми, як до вас їхали, Діда Мороза зустріли.

– Де?! – витріщив оченята хоробрий Едька.

– Та при дорозі сидів із подарунками. Санчата свої загубив. І шубу. І шапку. Ми його питаємо: «а вам до кого?» Він каже: «та до Раєчки з її малими братиками і сестричкою». А ми кажемо: «сідайте, нам теж туди». От і привезли його до вас.

Маленька Яся всміхнулася ще ширше.

– А де Дід Мороз? – запитала.

До кімнати ввійшов адвокат Поспєлов із двома великими пакунками – важкий, сива борода, окуляри круглі, як у Леннона. Ну точнісінько чарівний дідуган, тільки без червоної шуби.

– Ой! – захоплено вигукнув Едька. – Тьотька не збрехала!

Іветта всміхнулася сумно, жестом наказала Поспєлову поставити пакунки на стіл.

– Думаю, Діду Морозу відпочити треба… – дітям. До Поспєлова обернулася. – Ви, шановний, присядьте на диван, дух переведіть, а ми тимчасом подарунки роздивимося. Можна?

– Ну… Іветто… Як скажеш, – знизав плечима адвокат, не зміг підіграти.

Менші про все забули, навіть маленька Яся з Раїних рук вислизнула, до столу побігла, обліпили його, усміхаються недовірливо, заплакані очі горять. Тільки Рая так і лишилася посеред кімнати. Завмерла, голову опустила. Іветта не пропустила, малих притишує:

– Зараз, зараз… Маю спочатку виконати одне прохання.

Нінуху помітила – стоїть істота біля дверей, ніяк утямити не може, що в її власній хаті робиться і коли ті гроші врешті до її лап потраплять.

– Присядьте, Ніно, біля Діда Мороза… Він до вас розмову має, – наказала безапеляційно. Проконтролювала безжальним поглядом, щоб Нінуха все чітко виконала, і, коли вагітна врешті вмостилася поруч із Поспєловим, зиркнула на нього зухвало, хмикнула: «І що?!», Іветта врешті підійшла до Раєчки.

Дівчина зіщулилася, завмерла.

– Добрий день… – прошепотіла безпорадно.

Увесь тиждень після несподіваного наскоку чужої пані з фотографією красивого хлопця мільйони сумнівів і думок не рвали Раю на шмаття. Думок було всього дві, але і цим двом удалося виснажити дівчину своєю нескінченною пересваркою.

Одна шепотіла резонно, що все це Раї наснилося і більше ніколи не побачить вона красиву пані, від якої пахне мріями. Пані, певно, просто вихована людина – побачила Раю і не змогла їй у вічі сказати: «Вибач, мале нещастя! Хіба таку можна взяти в ту кімнату, де ліжко білим покрито, а на вікнах рожеві портьєри тріпотять? Це ж просто неможливо!»

«Приїду за тиждень…» Мамчині кавалери перед тим, як зникнути навіки, теж їй кажуть: «Нінко, ну все! У мене справи! За тиждень повернуся…» І що? Хоч один повернувся? А Рая, дурненька, уже й повірила. От маячня. Та кому вона здалася?!

Друга думка на першу тьхукала. Фотку хлопця красивого показувала. А це бачила! Навіщо світлину залишила? Просто так? Е ні! Не просто, але їхати з нею Раї ніяк не можна, бо в сусідній Петрівці й досі пам’ятають, як одна жінка приїжджала і дівчатам петрівським роботу офіціантками обіцяла в ресторані біля моря. Двійко погодилися, матерям по триста доларів завдатку віддали, а потім від них – ні слуху ні духу. І таке страшне баби розказують, як біля магазину перестрінуться. Що одну закопали, бо втекти хотіла, а друга й досі в Туреччині місцевих мужиків обслуговує. Уява малювала страшні картинки знущань, голих дівчат і старих жирних чоловіків, що викручували їм руки на ліжках, покритих білим, у неймовірно красивих кімнатах із легкими рожевими портьєрами на вікнах.

Рая скоса глянула на красиву