Роджер Желязни - Рука Оберона

іноді в бою, добре засвоєну сміливість ризикованого подвигу, прилив задоволення, наступаючий за знаходженням належного слова для поеми. Все це так, і захоплює сама перспектива скакати з нізвідки в нікуди, через і серед мінералів і вогнів нескінченності, вільної від землі, повітря і води.

Ми наздогнали великий метеор, ми торкаємося його маси, мчимо по його поритій вибоїнами поверхні вниз, навколо, а потім знову вгору. Він витягується в велику рівнину, вона світлішає, потім жовтіє…

Це пісок, пісок тепер під нашими ногами.

Зірки тануть, коли темрява розчиняється в ранковому сході.

Попереду смуги тіней, серед них пустельні дерева.

Ми скачемо в темряві, проламуємося. Яскраві птахи вириваються вперед, скаржаться.

Ось ми серед густіючого лісу. Темнішає земля, вже недалеко. Крони пальм зіщулюються до розмірів кулака, кора темніє.

Поворот праворуч, шлях розширюється. Копита Барабана висікають іскри з бруківки. Провулок збільшується, стає обсадженою деревами вулицею. Мелькає крихітний ряд будинків. Яскраві віконниці, мармурові сходи, розмальовані ширми, встановлені на тротуарах, вимощених плитами. Проїжджає кінь, запряжений у віз, навантажений овочами. Пішоходи-люди повертають голови, озираються на нас.

Легке гудіння голосів.

Далі проїжджаємо під мостом, їдемо вздовж струмка, поки він не розширюється в річку, вируючу у своєму стремлінні до моря.

Глухо стукаємо копитами по березі, під лимонним небом несуться блакитні хмари.

Сіль, водорості, черепашки, гладка анатомія плавника. Білі бризки з моря, кольору вапна.

Мчимо туди, де лінія води закінчується біля тераси. Піднімаємося. Кожна сходинка кришиться і руйнується вниз, втрачаючи свою неповторність, з'єднуючись з гулом прибою.

Вгору, до плоскої, зарослої деревами рівнини, до золотого міста, мерехтливого, немов міраж, на кінці її.

Місто росте, темніє під літньою парасолькою, його сірі башти витягуються вгору, скло і метал виблискують крізь морок.

Вежі починають гойдатися.

Місто беззвучно обвалюється в себе, коли ми проїжджаємо.

Вежі перекидаються. Клубочиться і піднімається пил, пофарбований рожевим з якимось ніжним підсвічуванням. Пливе тихий звук, наче від зняття нагару від свічки.

Пилова буря, швидко спадає, поступається місцем туману. Короткі автомобільні гудки доносяться крізь нього.

Дрейф, короткий підйом, розрив у сіро-білому, перламутрово-білому, зсув. Сліди наших копит на узбіччі грунтової дороги.

Праворуч нескінченні ряди нерухомих машин.

Знову напливає перлинно-біле, сіро-біле.

Вищання і завивання незрозуміло звідки.

Безладні спалахи світла.

Ще раз підйом. Туман знижується і випаровується.

Трава. Небо тепер ясне й ніжно-блакитне.

Сонце наближається до заходу. Птахи. Корова жує в полі, витріщившись на нас.

Перестрибуємо через дерев'яний паркан і скачемо по сільській дорозі. Раптовий холодок за пагорбом. Трава суха і сніг на землі. Ферма з бляшаним дахом на пагорбі, цівка диму над ним.

Далі пагорби виростають, сонце закочується, за ним тягнеться темрява. Розсип зірок. Ось будинок, що стоїть далеко позаду, ось ще один, довгий проїзд до нього мелькає серед дерев. Фари…

Геть на узбіччя дороги. Притягнемо дощ і дамо йому проїхати.

Я витер лоб, обтрусив сорочку і рукави, поплескав по шиї Барабана. Їдуча назустріч машина пригальмувала, наблизившись до мене. Я побачив водія, який дивився на нас, роззявивши рота. Я трохи труснув повідком, і Барабан продовжив шлях. Автомобіль зупинився і шофер щось крикнув мені услід, але я продовжував свій шлях. Через кілька секунд я почув, як він від'їжджає.

Після цього якийсь час постійно була сільська місцевість. Я подорожував легким кроком, проїжджаючи повз знайомі орієнтири, згадуючи інші свої подорожі сюди.

Через кілька миль я виїхав на іншу дорогу, поширше і покраще. Там я повернув, залишаючись на узбіччі праворуч. Температура продовжувала падати, але холодне повітря мало хороший чистий присмак. Часточка місяця сяяла над пагорбами зліва від мене. Над головою пропливало кілька дрібних хмарок, що забарвилися чвертю місяця м'яким, курним світлом. Був дуже слабкий вітер, випадкове гойдання гілок, і нічого більше.

Через деякий час я виїхав до серії вибоїн на дорозі, які говорили мені, що я майже біля мети.

Дуга і ще пара вибоїн. Я побачив валун поряд з під'їзною дорогою і прочитав на ньому свою адресу.

Тут я підняв погляд на пагорб і натягнув поводи. На під'їзній дорозі стояв фургон і в будинку горіло світло. Я звів Барабана з дороги і направив через поле в гай.

Я прив'язав його за ялиною, погладив по шиї і сказав йому, що скоро повернуся.

Я повернувся на дорогу. Машин не було видно. Я перейшов її і пішов по протилежній стороні, підходячи позаду фургона.

Єдине світло в будинку горіло у вітальні, праворуч. Я обійшов кругом з лівої сторони будинку до заднього двору.

Я зупинився, діставшись до входу, озираючись по сторонах. Щось тут було не так.

Задній двір змінився. Пара плетених стільців, що прийшли в непридатність і які були приставлені до кліток для курчат, які я так і не потрудився забрати, зникли. Так само, як, якщо вже на те пішло, і курячі клітки. Вони знаходилися тут, коли я останнього разу проходив цієюдорогою.

Всі мертві гілки дерев, раніше розкидані як попало, так само як і гниюча маса їх, навалена мною давним-давно, щоб бути порубаною на дрова, теж зникли.

Пропала купа компосту.

Я рушив до місця, де вона була.

Все, що там залишилося, це нерівна купка голої землі, приблизно тієї ж форми, що й була сама купа компосту.

Але, налаштовуючись на Камінь, я відкрив, що можу змусити себе відчути його присутність. Я на мить заплющив очі і спробував це зробити.

Нічого не вийшло.

Я знову подивився навколо, уважно шукаючи, але не було видно ніякого вказуючго відблиску.

Не те, щоб я дійсно чекав що-небудь побачити, яке там, якщо я не зміг відчути його в такій близькості!

В освітленій кімнаті не було ніяких фіранок. Вивчаючи тепер будинок, я побачив, що в жодному вікні не було фіранок, штор, жалюзі або віконниць. Отже…

Я обійшов будинок з іншого кінця.

Наблизившись до першого освітленого вікна, я швидко зазирнув у нього.

Більшу частину підлоги покривали заляпані ганчірки. Людина в кепі і спецівці фарбувала протилежну стіну.

Звичайно!

Я ж попросив Білла продати будинок. Я підписав необхідні документи, поки був пацієнтом в місцевій клініці, коли мене спроектувало назад в мій старий будинок — ймовірно, якоюсь властивістю Каменя — під час замаху на мене в Амбері.

Це трапилося кілька тижнів тому за місцевим часом, якщо використати коефіцієнт уповільнення Амбера до Відображення Земля, приблизно, два на півтора, і роблячи допуск на перебування біля Двору Хаосу, що коштував мені восьми днів в Амбері.

Білл, звичайно, виконав моє прохання. Але будинок був в поганому стані, враховуючи, що він був покинутий на багато