Володимир Семенович Короткевич - Чорний замок Ольшанський

чайну, — сказав Шаблика. — Я не люблю, але після сьогоднішнього у мене від хвилювання і полегшення аж коліна дрижать.

— І в мене, — сказав «ковбой». — Та й за знайомство.

Ми залишили нарешті запаскуджене поле бою, знову вийшли в парк, перейшли місток, минули костьол, продибали метрів триста тихою вуличкою і зайшли в чайну, просто невелику кімнату з шинквасом, десятком столиків, вікном на кухню і трьома вікнами на сонну, тиху вулицю.

Молода і на диво свіжа буфетниця стояла за шинквасом і сумувала, бо народу ще зовсім не було, рано. «Ковбой» одразу по-ковбойськи підкотився до неї.

— Данусенько… Р-радість моя… Який я радий бачити вас як завжди молодою, мов схід сонця, повною, як місяць уповні, свіжою, як роса.

— Ге-е, та він помісь ковбоя з поетом, — тихо сказав я.

— Та ну вас, Михасю Івановичу…

— Я не Михась. Я Змогитель. Я все зможу перемогти.

— І мене?

— І вас, — люто відповів учитель.

Зробив жахливу міну і, показуючи на пляшку коньяку, чутливо проспівав:

— Дай бідній сироті зірочки он ті. Та засміялася.

— А що йому, — сказав Шаблика. — Молодий, холостяк, дуріє.

Ми сіли за стіл і випили за знайомство.

— Ну, ця історія з Бронеком їм тепер надовго охоту до таких штучок відіб'є, — сказав Шаблика.

— Не кажи, — сказав «поет-ковбой». — Гончаронок — це така свиня, що не відв'яжеться. Немов ненависть якась сидить у ньому і до замку, і до багато чого. Це він підбив Ольшанського. Нутром чую.

— Так, — Шаблика крутив у руках окуляри. — Я також вважав би, що він гад повзучий, якби ми разом з ним у гестапо не були.

— У гестапо? — я здивувався.

— Авжеж. Мене взяли за підозрою в участі в підпіллі, хоча прямих доказів не було. Ведуть через кімнату, а він стоїть руками в стіну під охороною собаки. Побачив — зробив вигляд, що не пізнав, дай боже йому…

— А як же ви звідти вийшли?

— Продажні вони були. Нашого рідко кого купиш. Одного-двох. А в них тільки одного-двох і не купиш. Викупили нас. Тим більш що доказів не було. Гончаронок, кажуть, тримався, язика проковтнувши. А те, що характер поганий, — справа десята.

— І все одно, — знову скипів «ковбой». — Я йому «бандитське поріддя» не подарую.

— А чому… — і я осікся, бо ледь не сказав нетактовність.

Змогитель тикав виделкою в котлету:

— Тут секрету нема. Всі знають. Був я по дурості після війни кілька місяців у банді, щеня зелене, неповнолітній. Р-романтики захотілося. У філіалі банди Бовбеля — Куліша. Самого не бачив. І добре, що трапилася мені хороша людина. Щука було його прізвище. Він мені й довів, що я таке. Ну, я свою вину спокутував. Завдяки йому й мені мій філіал віддав богові душу, частково здавшись, а основну частину з самим Кулішем до Полінського болота притиснули і знищили всіх до одного. І сам Куліш, поранений, у болоті потонув. А він мені: «бандитське поріддя». С-сука!

— Гаразд, заспокойся, — поклав йому руку на плече Шаблика.

— Слухайте, а це хто, у кепці козирком назад?

— А-а. Людвіг Лопотуха, — сказав сумно Шаблика. — Причинний. Тихий. Часом тільки незрозуміле говорить. Ну й кепка. І собаки його страшенно люблять. Бачили? Табунами ходять. Німецьких овчарок тільки боїться і кидає в них камінням.

— Звідки ж він, такий нещасний чоловік?

— У нас тут у сорок четвертому німці якісь роботи вели, а потім робітників чоловік чотириста, поляків та наших, розстріляли за півкілометра звідси. Та пам'ятники ви потім самі побачите, у парку стоять. Наш пам'ятник, спільний, і польський. Ми з одним польським районом тут дружимо, то вони приїжджали та поставили ще своїм. — Змогитель зітхнув. — Страшна була історія.

— А Лопотуха тут до чого? — спитав я.

— Кажуть, чи не йому одному вдалося з-під розстрілу якось утекти, — задумано сказав Шаблика. — Чи він був єдиним випадковим свідком. І стеряв розум, дивлячись на весь цей жах. Але тепер від нього вже ніхто нічого й ніколи не довідається. А був то добрий, культурний чоловік. Закінчив гімназію і один тоді з усієї Ольшанської округи університет. Празький. Кілька мов знав. А тепер бачите, як його скрутило. Тільки й можна добитися, що вартує він тут могили. Пропав чоловік. Мішки на млині тягає. Жаліють його.

Говорити далі на цю тему було неприємно й важко, і тому я перевів розмову на інше.

— Слухайте, а що це у вас говорять нібито про якусь жінку з якимось там чорним ченцем?

— А-а, продовження легенди з XVII століття, — скептично всміхнувся Шаблика. — Волюжинич і Ганна Ольшанська. Чу-ули.

— Е, ні, — заперечив «ковбой-поет». — Ви можете сміятися, говорити, що я йолоп, а я вірю: є щось таке. І останні кілька років знову з'являлися. Вже чоловіка шість казали. Люди дарма молоти язиками не будуть, і диму без вогню не буває.

— Так що?

— Кажуть, справді в деякі ночі з'являються. І якщо прийдеш такої ночі й підійдеш добре, то йдуть. Інколи по костьольній галереї, часом — по замковій. Часом по тій і по другій. Розмиті, туманні. Йдуть, і зникають, і нічого не говорять.

— Ти коньяку більше не пий, — сказав Шаблика.

— Та я майже й не п'ю. Як ти. Але вірю, є щось таке. Походжають, ідуть.

Ми дивились на тиху й добру сільську вулицю, на берези, що готувалися зеленіти, на біленькі стовбури яблунь на вугільно-чорній масній землі.

— Та-ак, — сказав я, — бачу я, у вас тут ідилія.

— Ідилія, — сказав Шаблика. — З контрастами.

Розділ XI

Біла Гора

Минуло свято, звичайне, усім вам відоме свято в маленькому селищі. З трибуною, обтягнутою червоним, із саморобними стягами, і з сонцем, і першими, несміливими ще натяками на зелень, з демонстрацією, яка складається переважно з школярів, і з цікавим поросятком, яке вилізло на вулицю, на загальне пожвавлення, саме на дорозі перед всіма: людей подивитися й себе показати.

А потім рипає подекуди гармонія, перед клубом танцюють пари. І закрадається в серце сум, що тобі цього вже не зовсім хочеться, що твої бали відгули і прокотилися.

Пройшов з учителями й учнями, просто, щоб не бути самому, щоб подивитися на пожвавлення інших, а увечері втік з вечірки від Вечірки (справді, часто вони в нього бували) до Змотителя в його холостяцьку хату (батьки померли), куди незабаром прийшов і Шаблика, і добре ми з ними провели свято, хоч нічого особливого смаженого, печеного у нас і не було.

Числа третього я помітив за річкою, на узгір'ї, що лежало навскоси від замку, людські постаті і зрозумів, що археологи, розвідка яких виїхала невдовзі до