Ясунарі Кавабата - Країна снігу (збірка)

Чому ви не взяли мене з собою? Ой, як холодно!.. Аж неприємно…

Несподівано забив на сполох пожежний дзвін.

Вони обернулися.

— Пожежа! Пожежа!

— Справді.

Посеред села шугав угору стовп іскор.

Комако зойкнула й схопилася за руку Сімамури.

З чорних клубів диму раз по раз вихоплювалися язики полум’я. Здавалось, вогонь поповз убік і вже лиже піддашшя сусідніх будинків.

— Де ж це? Біля вчительчиного дому?

— Ні.

— А де?

— Трохи вище. Біля станції…

Вогонь здіймався, рвався все вище в небо.

— Ой, та це ж склад горить! Склад коконів! — Комако притулилася щокою до плеча Сімамури. — Склад горить!

Вогонь розгорявся сильніше. Хоча з підгір’я пожежа під безмежним зоряним небом і здавалася іграшковою, все-таки виникало враження, що от-от почується тріск розшалілого полум’я.

Сімамура обняв Комако за плечі.

— Чого ти боїшся?

— Ні-ні… — Комако затрясла головою й схлипнула, її обличчя в Сімамуриній долоні здавалося меншим, ніж звичайно. На твердих скронях пульсували жилки.

Комако розплакалась, помітивши пожежу, та Сімамура не поцікавився, чому вона плаче, тільки пригорнув її до себе.

Нараз вона заспокоїлась і підвела голову.

— На складі сьогодні показують кінофільм… Людей повно, багато зібралося…

— От жах!

— Покалічаться, згорять…

Зверху долинув людський гомін, і вони стрімголов побігли вгору кам’яними східцями. На другому й третьому поверхах готелю сьодзі були розсунуті навстіж. На галереях, залитих світлом з кімнат, стояли люди й дивилися на пожежу. Край саду з темряви виступала грядка зів’ялих кущів хризантеми й ніби відбивала спалахи далекого вогню. За хризантемами теж юрмилися люди. З пітьми вигулькнуло кілька готельних службовців.

Напруженим голосом Комако спитала:

— Скажіть, це горить склад?

— Склад.

— А жертви є?

— Людей рятують… Зайнялася плівка, а потім усе спалахнуло… По телефону сказали… Гляньте, що діється! — Один із службовців підняв руку. — Кажуть, дітей спускають прямо з другого поверху…

— Що робити? — Комако кинулася вниз по сходах за службовцем.

Їх переганяли люди. Підхоплена натовпом, Комако побігла. Сімамура за нею.

Знизу пожежі майже не було видно. Тільки іноді над дахами витикалися вогненні язики. Дзвін розносив по селу своє бамкання і збільшував тривогу в душі Комако.

— Обережно, не посковзніться! Ожеледь! — Комако зупинилася й глянула на Сімамуру. — А зрештою, чого вам туди? Я — інша річ, мене доля людей турбує.

А й справді, навіщо йому бігти на пожежу?.. Спантеличений Сімамура мимохіть глянув під ноги — перед ним пролягала залізнична колія. Виявляються, вони вже були на переїзді.

— Молочний Шлях… Який гарний!.. — прошепотіла Комако, глянувши вгору, й знову побігла.

Молочний Шлях… Сімамура теж глянув на небо, і йому здалося, ніби його тіло пливе назустріч великій річці. Сяєво Молочного Шляху підступало так близько, що от-от мало б підхопити Сімамуру до себе. Невже й небо над розбурханим морем, яке колись бачив Басьо{34} під час своїх мандрів, було таким же яскравим і безкраїм? Молочний Шлях, немов палаючи жагою обійняти голу нічну землю, спадав униз. Нестерпна спокуса! Сімамурі ввижалося, наче його власна маленька тінь падає на ту велетенську дорогу. Небо було таке прозоре, що на ньому вирізнялися не тільки міріади зірок, а й сріблясті пилинки осяйних туманностей. І все ж погляд тонув у його безодні, як у чорному проваллі.

— Гей-гей! — кликав Сімамура Комако.

— Агов! Ідіть сюди!

Комако бігла в напрямку Чорної гори, над якою нависав Молочний Шлях.

Видно, Комако підхопила поділ верхнього кімоно, бо щоразу, коли вона змахувала рукою, у світлі зірок нижнє кімоно мерехтіло своїм червоним кольором.

Сімамура щодуху наздоганяв Комако.

Вона вповільнила біг й, опустивши поділ кімоно, взяла Сімамуру за руку.

— Ви теж туди?

— Ага…

— Що, цікаво? — Комако знову підняла зі снігу поділ кімоно. — Вертайтеся, а то люди з мене сміятимуться!

— Та я недалеко…

— Незручно перед людьми… Скажуть, аж на пожежу привела…

Сімамура кивнув і зупинився, та Комако й далі йшла, тримаючи його за рукав.

— Десь тут зачекайте. Я невдовзі повернуся. Де вам зручніше?

— Байдуже де.

— Тоді проведіть мене ще трохи. — Комако заглянула йому в очі, та нараз захитала головою. — Ні, я так більше не можу!

І кинулася йому на шию. Сімамура аж похитнувся. Край дороги з-під неглибокого снігу виступала грядка цибулі.

— Які ви безсердечні! — сказала Комако скоромовкою. — Пам’ятаєте, ви сказали, що я добра жінка? Навіщо ви це сказали? Ви ж все одно від’їжджаєте…

Сімамурі згадалося, як Комако штрикала татамі декоративною шпилькою.

— Я заплакала, пригадуєте? Потім і вдома плакала. Мені страшно розлучатися з вами… Але їдьте… І швидше… Так буде краще… Я не забуду, як ви довели мене до сліз.

Серце в Сімамури стислося з жалю, що просте непорозуміння так глибоко вразило Комако. Але в ту хвилю від пожежі долинули людські голоси, у небо сипонув новий стовп іскор.

— Ой, знову запалало!

Вони побігли, немов у цьому знайшли порятунок.

Комако бігла швидко. Її гета наче й не торкалися примерзлого снігу, руки не метлялися, а міцно прилягали до тіла. Вся її сила ніби зосереджувалась у тугих грудях. «Яка вона зграбна!» — подумав Сімамура. Йому невдовзі забило дух. Та все ж він біг, не спускаючи очей з Комако. Однак і вона скоро задихалась і, похитнувшись, пригорнулася до Сімамури.

— Аж очі сльозяться від холоду.

Щоки пашіли, а очам було холодно. І в Сімамури очі засльозилися. Він кліпнув повіками й побачив, як став розпливатися Молочний Шлях… Стримуючи неслухняну сльозу, Сімамура промовив:

— Молочний Шлях щовечора такий?

— Молочний Шлях?.. А правда, гарний?.. Не кожного вечора… Сьогодні небо дуже прозоре.

Молочний Шлях пролягав туди, куди вони поспішали. На обличчі Комако, здавалось, застигло його світло.

А проте її тонкий, гострий ніс не мав чітких обрисів, а маленькі вуста втратили свій колір. «Невже таке бліде те сяйво, що заливає небо?» — здивувався Сімамура. Зоряне світло, без сумніву, блідіше за світло місяця-молодика, а Молочний Шлях набагато ясніший, ніж місяць уповні, та все одно він не залишав на землі жодної тіні. Обличчя Комако спливало в цій напівтемряві як стародавня маска. І дивно було усвідомлювати, що навіть під тією маскою б’ється жіноче серце.

Сімамура ще раз глянув на небо, й знову йому здалося, ніби Молочний Шлях поривається обійняти землю.

Його світло, як велетенське сяйво, пронизало Сімамуру, викликавши відчуття, ніби він стоїть на краю світу. Холодний смуток, змішаний із зачарованим подивом, оповив його душу.

— Як тільки ви поїдете, я заживу чесно, — сказала Комако, пригладжуючи волосся.

Вона ступила кілька кроків і знову обернулася:

— Що з вами? Я так більше не можу…

Сімамура стояв як укопаний.

— То почекайте. А потім підемо разом у номер…