Регіна Бретт - Бог ніколи не моргає

у Твоїх руках». І саме в ту мить відчула, як хтось висмикнув мене з води. Поблизу якраз пропливав інший човен, мене схопили за жилет і врятували. Коли ми дісталися спокійної течії, я знову була готова до пригод.

Під час останньої мандрівки вниз по річці я приєдналася до групи або дуже сміливих, або дуже економних людей, які не найняли собі інструктора. Ми орендували човен і спустили його на воду. А це була велика помилка.

Ми відчайдушно неслись уперед, прямісінько на камені й уступи, ніби навмисне збиралися врізатись у них. Ми взяли рятувальні жилети й самотужки вирішили підкорити річку. Ми прихопили їжу та мотузку — для безпеки. Але з нами не було людини, яка б пояснила, як правильно підійти до порогів і яких валунів уникати, тож ми проскочили низку порогів, а тоді налетіли на величезний камінь завбільшки з легковик. Там ми й застрягли, не в змозі зрушити з місця бодай на дюйм, а навкруги вирувала вода. Коли ми разом навалились на один бік човна і спробували зіштовхнути його з каменя, він перевернувся. Нестримна течія прибила мене до валуна і так сильно тисла на груди, що я ледь дихала. Мої товариші по нещастю якось витягли мене назад на камінь. Але наш човен уже давно зник з очей. І що тепер робити?

Двоє інструкторів іншої групи пропливали поблизу на байдарках. Вони сказали нам стрибати в річку й дозволити течії віднести нас униз. Я подумала, що це в них такі жарти. Але ми не мали іншого виходу. На байдарках та інших човнах не було для нас місця. Один за одним мої супутники попрощались, стрибнули у воду, і їх віднесло течією. На камені залишилась тільки я. Інструктор і далі вмовляв мене стрибати. Я не хотіла покидати такий безпечний валун, але розуміла, що річка не зупиниться заради мене ні сьогодні, ні в будь-який інший день. Нарешті інструктор пообіцяв, що пливтиме за мною, тож я помолилась і ковзнула у воду. Мене віднесло до спокійної течії.

Я запам’ятала той день назавжди. Іноді варто покинути такий безпечний камінь і пливти назустріч чомусь кращому.

Якось я прочитала інтерв’ю з пастором Ріком Ворреном, автором книжки «Цілеспрямоване життя». Його слова нагадали мені ту річку:

«Життя — це серія проблем. Ви або маєте проблему зараз, або вже її владнали, або готуєтесь до нової. А все тому, що для Бога ваш характер важливіший за ваш комфорт. Для Бога важливіше зробити ваше життя святим, ніж щасливим».

Пастор Воррен розповів про урок, який отримав у найкращий і найважчий рік свого життя. Того року він заробив мільйони на своїй книжці, але його дружина захворіла на рак.

«Колись я думав, що життя складається з пагорбів і низин — ви проходите темні часи і підіймаєтеся на вершину гори, постійний рух угору й униз. Але тепер я так не вважаю. Життя не схоже на пагорби і низини, воно радше нагадує дві залізничні рейки: в житті вас завжди супроводжує щось добре і щось погане. Хоч яке хороше у вас життя, завжди є щось погане, з чим треба впоратись. І навпаки, хоч яке погане життя, завжди знайдеться щось хороше, за що варто подякувати Богові».

Процитую також одну автогонщицю: «Життя схоже на трасу. Саме повороти роблять його цікавим». Їй легко казати. Вона їздить у шоломі.

Можна вигадати будь-яке порівняння, та життя — це, безперечно, захоплива й дивовижна подорож. Сум’яття і спокій будуть чергуватися, головне — насолоджуватися мандрівкою. Кожним моментом, від початку й до кінця.

Урок 32. Робота не подбає про вас, якщо захворієте, а друзі завжди будуть поряд. Тож цінуйте їх

Є щось таке у сорокаріччі, що змушує людей святкувати цей ювілей, прикрашаючи дім чорними повітряними кульками, і надсилати листівки, які дуже наочно зображують лисини, зморшкуваті обличчя, обвислі груди й випнуті животи. Здається, що сорок років — це середина, яка розділяє життя і смерть, це ніби початок кінця.

Мою голову заполонили такі ж думки, тому я й гадки не мала, що подарувати на сорокаріччя коханому чоловікові. Брюс поводився так, ніби йому вже шістдесят. Він постійно питав, чи його життя бодай чогось варте, чого він досяг, який він батько, бізнесмен, громадянин. Усе, що спадало на думку мені, — скількох друзів він знайшов за сорок років. Це видавалося кращим мірилом його життя, ніж статки й суспільне становище.

Я постійно згадувала Джорджа Бейлі з фільму «Це дивовижне життя».

Джорджу, який ніколи не вважав себе успішним, випала нагода подивитися, яким би був світ без нього. Мораль така: якщо у вас є друзі, то ви вже досягли успіху. Я хотіла, щоб Брюс думав про своїх друзів, а не переймався наближенням старості чи змарнованими можливостями. Тож я попрохала сорок людей написати листи й розповісти, яку роль у їхньому житті відіграв Брюс. Можливо, він якось змінив їх, вплинув на них, чимось зворушив?

Усі листи мали надіслати мені. Я хотіла зібрати їх докупи й подарувати Брюсові. Спершу я думала, що це буде просто. Зателефоную сорока людям, кожен напише листа. Але, як то кажуть, «писати легко, просто сядь і розітни вену». Так і висловився автор одного листа: «Це ніби розітнути серце».

Усі стали ламати голову. Деякі навіть телефонували одне одному й питали: «Що ти писатимеш?», ніби сподівалися на чужі думки. Завдання було дуже відповідальним, адже воно показувало обличчя і автора, і адресата. Дехто жартував на тему сорокаріччя, хтось у жартівливій манері висловлював свою любов. Проте більшість закінчувала листи тими словами, які найважче сказати особисто, тими словами, яких ніколи не промовляють.

День народження Брюса наближався, і до мене почали надходити листи. Два надіслали поштою, шість я отримала факсом, ще один прийшов на мою електронну адресу. А один чоловік надиктував свій лист телефоном. Він сказав, що не знає, як описати свої почуття, тому довірив це мені.

Я взяла цупку коробку і обклеїла її сторінками журналу «Лайф» 1954 року випуску. Усередину поклала листи. Коли настав день народження Брюса, ми повечеряли, пішли в кіно, а потім посиділи в кафе з кількома друзями. У кінці Брюс із полегшенням зауважив, як гарно пройшов день. А тоді я вручила йому коробку.

Він перебирав листи й виглядав геть розгубленим. Я пояснила, від кого вони. Брюс був вражений. Він поглянув на зворотні адреси, але не поспішав відкривати конверти. Коли все ж прочитав, то не міг стримати емоцій — почуття, описані в листах, переповнювали його. Він сміявся до сліз. Він так розчулився, що заплакав.

Усі разом ці сорок людей провели операцію на відкритому серці мого Брюса і дісталися таких потаємних місць, дороги до яких були вже