Андре Жід - Фальшивомонетники

Я ніколи не розповідав вам про свого сина?.. Стривайте, зараз я вам усе розкажу. Я хочу, щоб ви знали все. Те, що я вам зараз розповім, я не зміг би розповісти більше нікому... Атож, це почалося, коли ми стали виховувати сина; це було вже давно. Перші часи нашого спільного життя були чудовими. Я був дуже чистий, коли одружився з пані де Лаперуз. Я любив її невинною любов’ю... Атож, саме невинною, я не знаходив у ній жодної вади. Але ми мали дуже різні погляди на виховання дітей. Щоразу як я робив зауваження своєму синові, пані де Лаперуз ставала на його бік проти мене. Послухати її, так йому можна було дозволити все. Вони змовлялися проти мене. Вона навчила його брехати... Йому ще й двадцять років не виповнилося, як він завів коханку. То була моя учениця, молода росіянка, вона була чудовим музикантом, і я дуже прихилився до неї. Пані де Лаперуз усе знала, але від мене, як завжди, вони все приховували. І звичайно ж, я не помітив, що вона завагітніла. Авжеж, повторюю, я нічогісінько не підозрював. Одного чудового дня мене повідомили, що моя учениця захворіла, що протягом якогось часу вона не відвідуватиме мої уроки. Коли я висловив бажання навідати її, мені сказали, що вона змінила адресу, що вона десь подорожує. Лише набагато пізніше я довідався, що вона поїхала до Польщі, щоб там народити дитину. Мій син поїхав за нею... Кілька років вони жили разом; але він помер раніше, ніж устиг одружитися з нею.

— А вона... Ви її потім бачили?

Враження було таке, що він ударився лобом об якусь перешкоду.

— Я не міг їй простити, що вона мене обманула. Пані де Лаперуз листується з нею. Коли я довідався, що вона живе в убогості, я послав їй грошей... заради малого. Але про це пані де Лаперуз не знає. Та й та жінка не знала про те, що ті гроші надіслав я.

— А ваш онук?..

Дивна усмішка ковзнула по його обличчю; він підвівся.

— Стривайте хвилинку. Я покажу вам його фотографію.

І він знову подріботів кудись за межі кімнати, нахиливши голову вперед. Коли повернувся, його пальці тремтіли, шукаючи карточку в пузатому гамані. Він нахилився до мене, подаючи мені фото і зовсім тихо сказав:

— Я взяв її в пані де Лаперуз без її відома. Вона думає, що загубила її.

— Скільки йому років? — запитав я.

— Тринадцять. Він видається старшим, чи не так? Він дуже стрункий.

Його очі знову наповнилися слізьми. Він простяг руку до фотографії, ніби хотів відразу взяти її назад. Я нахилився до неяскравого світла від вуличного ліхтаря. Мені здалося, що хлопчик на нього схожий. Я впізнав великий опуклий лоб, замріяні очі старого Лаперуза. Мені здалося, він зрадів, коли я йому це сказав. Але заперечив:

— Ні, ні, він схожий на мого брата. На брата, якого я втратив...

Хлопчик був дивно вдягнений у російську сорочку з вишивкою.

— Де він живе?

— Звідки ж мені знати? — вигукнув Лаперуз, і в його голосі пролунав розпач. — Я ж вам сказав: вони все від мене приховують.

Він узяв фотографію, якусь мить на неї дивився і знову поклав її до свого гамана, а гаман запхав до кишені.

— Коли його мати приїздить до Парижа, вона зустрічається лише з пані де Лаперуз, яка на мої запитання завжди відповідає: «Запросіть її, якщо хочете її бачити». Вона це каже, але вона була б у розпачі, якби я з нею побачився. Вона завжди була заздрісна й ревнива. Усіх, хто прихилявся до мене, намагалася від мене забрати... Малий Борис навчається в Польщі, в одній із варшавських шкіл, здається. Але він часто мандрує з матір’ю.

І зненацька він вигукнув у пориві якогось захвату:

— Скажіть-но! Чи повірите ви, що можна любити дитину, якої ти ніколи не бачив?.. А той малий — це те найдорожче, що я сьогодні маю у світі.... І він нічого про це не знає!

Глибокі ридання урвали йому мову. Він підвівся зі стільця й кинувся, майже впав у мої обійми. Я зробив би все що завгодно, аби полегшити йому душу, але що я міг? Я підвівся, бо відчув, як його худе тіло ковзає по моєму, й мені здалося, що зараз він упаде навколішки. Я підтримав його, стиснув в обіймах, став заколисувати як дитину. Він трохи заспокоївся. Пані де Лаперуз покликала його з сусідньої кімнати.

— Зараз вона прийде... Ви не дуже прагнете з нею зустрітися, чи не так? До того ж вона зовсім оглухла. Ідіть скоріш.

І вже вивівши мене на сходи, сказав:

— Приходьте, приходьте ще (у його голосі прозвучало благання). До побачення, до побачення.

9 листопада

Досі, мені здається, література зовсім не цікавилася певним аспектом трагічного. Роман приділяв головну увагу мінливостям долі, успіху або невдачам, суспільним відносинам, конфлікту пристрастей, характерам, але зовсім не торкався самої сутности буття.

Перенести драму в план моралі та духовного життя — це завдання взяло на себе християнство. Але не існує, власне кажучи, романів християнських. Є такі, що ставлять перед собою мету повчати. Але це не має жодного стосунку до того, що я хочу сказати. Я маю на увазі трагічне в плані моралі, що так промовисто знаходить свій вираз у євангельському вислові: «Якщо сіль втрачає свій смак, як їй його повернути?» Саме це трагічне має для мене вагу.

10 листопада

Олів’є готується до іспитів. Поліна хоче, щоб він потім вступив до Вищої Нормальної школи. Його кар’єра вже повністю спланована. Адже він має батьків, має підтримку. Я залюбки зробив би його своїм секретарем, але йому байдуже до мене, він навіть не помічає, який інтерес у мені пробуджує. І я збентежив би його, якби дозволив це йому помітити. Саме для того, щоб його не бентежити, я вдаю перед ним певну байдужість, таку собі іронічну відстороненість. Лише тоді, коли він мене не бачить, я дозволяю собі дивитись на нього, скільки мені заманеться. Іноді я йду за ним вулицею, а він цього не знає. Отак ішов я за ним учора; та він зненацька круто обернувся, і я