Томас Манн - Сповідь афериста Фелікса Круля

в дорогу. На акуратно латані черевики було поставлено нову підошву, на мені була тепла куртка з нагрудними кишенями й акуратна спортивна шапочка, з-під якої мальовничо вибивалося моє біляве волосся. Але шмаркача, який не може найняти носильника, сам волочить вулицями свій багаж та не має грошей на фіакр, сучасники нашого цивілізованого століття не удостоюють ні словом, ні поглядом, вони побоюються вступити з ним у будь-які зносини, припускаючи в такому перехожому наявність дуже підозрілої властивости, яка є бідністю, а значить, може бути й щось ще гірше, тож суспільство вважає за благо просто не помічати такого невдаху. Кажуть, що «бідність не вада», але це тільки слова. Людину заможну від бідности кидає в дріж, вона сприймає її чи то як сором, чи то як невизначений докір, а загалом як щось огидне, й завжди пам'ятає, що краще з бідністю не зв'язуватися, щоб уникнути неприємних ускладнень.

Я не раз з болем помічав таке ставлення до бідности; те саме відбувалось і в день мого приїзду. Нарешті я зупинив одну бабусю, яка — не знаю навіщо й чому — штовхала поперед себе дитячий візок, набитий якимось посудом, і вона, єдина з усіх, не тільки вказала потрібний мені напрямок, а й докладно описала місце, де я вийду до омнібусної лінії, яка веде на знамениту площу. Ті кілька су, які коштував цей вид пересування, були мені по кишені, й, довідавшись про це, я зрадів. Що довше, пояснюючи мені дорогу, вдивлялася в мене добра стара, то ширше розпливався в усмішці її беззубий рот; нарешті вона поплескала мене по щоці своєю жорсткою рукою й сказала:

- Dieu vous benisse, mon enfant![11]

І ця ласка була мені дорожча, ніж ласки найкрасивіших рук, що згодом випадали мені на долю.

Париж жодним чином не справляє чудового враження на приїжджого, який виходить на його тротуар біля вокзалу, проте розкіш і пишність наростають з наближенням до серця цього міста; тримаючи на колінах свою валізку, я не те що боязко (боязкість я мужньо тамував у собі), але здивовано й побожно поглядав з вузького місця, яке мені вдалося відвоювати в омнібусі, на сліпучий блиск його вулиць та площ, на метушню екіпажів, штовханину перехожих, на сяйво спокусливих вітрин, на заманливі кафе й ресторани, театри в білому, сліпучому світлі дугових ліхтарів, поки кондуктор вигукував назви, які так часто й з такою ніжністю вимовляв мій бідний батько, на кшталт: площа Біржі, вулиця Четвертого вересня, бульвар Капуцинок[12], площа Опери — й багато інших.

Вуличний гамір, крізь який долинали вигуки продавців газет, був просто заглушливий, а світло — яскраве до запаморочення. Під накриттями кафе за маленькими столиками сиділи люди в пальтах і капелюхах, з ціпочками, затисненими між колінами, й, ніби в театрі, дивилися на натовп перехожих та на екіпажі, що шмигали туди сюди, а біля їхніх ніг повзали якісь темні фіґури, підбираючи недопалки сигар. Анітрохи цим не бентежачись, вони просто не помічали бідних плазунів або ж уважали їх цілком нормальним й узаконеним породженням цивілізації, за радісною метушнею якої вони з таким задоволенням спостерігали зі свого при хистку.

Кожній освіченій людині відомо, що горда вулиця Миру пов'язує площу Опери з Вандомською площею; там, біля обеліска, увінчаного скульптурою великого імператора, я вийшов з омнібуса, щоб пішки дістатися до справжньої своєї мети — вулиці Сент-Оноре, яка йде паралельно до вулиці Риволі. Відшукати цю мету було неважко: ще здалеку мені впали в очі досить великі й яскраво освітлені літери на вивісці готелю «Сент-Джеймс енд Олбані».

Біля під'їзду метушилися люди. Панство, що сідало в найману карету з прив'язаними до її задку скринями, роздавало чайові слугам, які крутилися біля них, у той час як інші лакеї витягали у вестибюль багаж щойно прибулих гостей. Я добровільно йду на те, щоб викликати усмішку читачів, коли зізнаюсь у певній боязкості, яку відчував при думці, що у когось вистачає сміливости невимушено увійти до цього елеґантного, дорогого готелю. Але хіба право й обов'язок не об'єдналися, щоб надати мені мужности? Хіба мені не призначено сюди з'явитися й хіба мені не надано тут місце? І хіба мій хрещений Шіммельпрістер не на «ти» з головою цього закладу? І все-таки я зі скромности скористався не обертальними дверима, через які проходили новоприбульці, а боковим входом, куди носильники заносили багаж. Проте ці останні — не знаю вже, за кого вони мене прийняли, але, в усякому разі, не за свого брата — відіслали мене назад, і мені не залишилося нічого іншого, як, тримаючи в руках валізку, ввійти через пишні двері, повернути які мені, на моє превелике збентеження, допоміг хлопчик у червоній курточці, що стояв поряд з ними. «Dieu vous benisse, mon enfant», — подякував я словами тієї доброї бабусі, від чого він вибухнув таким нестримним сміхом, як ті дітлахи, з якими я бавився в потязі.

Я опинився в чудовій залі з порфірними колонами та хорами, заповненій людьми; одні ходили залою з кінця в кінець, інші, вдягнені подорожньому, в тому числі й панії з тремтячими песиками на колінах, сиділи в глибоких кріслах, розставлених на килимах біля колон. Якийсь ліврейний молодик у пориві службової старанности спробував вихопити в мене валізку, але я відхилив його послуги й негайно вирушив праворуч, до стійки, за якою сидів портьє, пан зі стомленим холодним поглядом, в обшитому галуном сурдуті, який, очевидно, звик стягувати солідну данину з постояльців; трьома або чотирма мовами він давав довідки клієнтам, що обступили його і водночас із люб'язною усмішкою вручав іншим ключі від кімнат. Я довго чекав, перш ніж мені вдалося влучити вільну хвилинку й довідатися в нього, коли й де я матиму честь постати перед паном генеральним директором Штюрцлі.

- Ви хочете говорити з паном Штюрцлі? — перепитав він з образливим подивом. — Але хто ви такий?

- Новий працівник готелю, — відповів я, — найкращим чином відрекомендований панові генеральному директорові.

- Etonnant![13] — з іронією зауважив цей зарозумілий суб'єкт, що глибоко мене зачепило, й додав: — Не сумніваюся, що мсьє Штюрцлі вже давно згорає від нетерпіння, очікуючи вашого візиту. Не вважайте за клопіт пройти кілька кроків далі, до приймальні.

- Безмежно вам вдячний, monsieur le concierge,[14] — від повідав я. — Нехай щедрі чайові й надалі з усіх боків стікаються до вас, щоб ви найближчим часом отримали змогу відійти в приватне життя.

- Ідіот! — долинуло мені вслід. Але мене це