Гаррі Кімович Каспаров - Зима наближається

але залишалося все ще багато альтернатив, тому політичні репортажі, хоча й були упереджені та різкі, не обмежувалися.

Оскільки я вже часто нав’язував свої передбачення, маю приділити трохи часу й своїм помилкам. Через два дні після вступу Путіна на посаду я виступив із панегіриком каденції Єльцина та спробував задати оптимістичний тон щодо майбутнього під владою Путіна. У моїй передовій статті у «Волл-Стрит Джорнал» від 3 січня 2000 року навіть не згадане кадебістське минуле Путіна чи жахливий стан прав людини в Чечні. Я зосередився на спадку Єльцина та на складності будь-яких передбачень через усе ще невідомість Путіна широкому загалу. Окрім того, як усі патріоти, я прагнув найкращого для моєї країни. Іноземна підтримка та інвестиції були все ще дуже важливими для Росії, на що я, безумовно, зважав, коли писав ті рядки для газети. Отже, я відзначив: «Переконаний, що Єльцин щиро вірив у необхідність зробити Росію повноцінною демократичною державою та хотів бути певним, що нова сильна особистість у Кремлі буде в змозі захистити дорогоцінні демократичні реформи. Лише час покаже, чи зможе Путін бути гарним президентом. Але вже сьогодні ми можемо стверджувати, що за цих умов Єльцин поставив на правильну конячку... Напрошується запитання: «Як команда Путіна впорається зі зростанням економічних проблем у Росії?» — але, без сумніву, вони шукатимуть рішення в окреслених Єльциним конституційних межах. Таким чином вони сприятимуть кінцевому історичному тріумфу першого президента Росії».[29]

Звісно, виявилося, що Єльцин хотів, аби сильна особистість у Кремлі захистила не дорогоцінні демократичні реформи, а статки, накопичені ним, його родичами й помічниками. І я просто не міг уявити, що самі конституційні межі стануть об’єктом такого швидкого й такого грубого наступу. Як і більшість людей, я уявляв, що Путін просуватиме свою власну команду й буде більш дисциплінованим за Єльцина, а не те, що він одразу поведе всю країну назад до тоталітаризму.

Тут ми підійшли до сил за межами Росії, західних адміністрацій та інвесторів, які наприкінці десятиліття практично опустили руки щодо Росії. Замість того, щоб застосувати свій значний вплив для повернення реформ і демократичних інституцій, провідні держави вільного світу обмежили свої інвестиції ядерним роззброєнням та іншою порівняно простою співпрацею. Хоч ви вже мали зрозуміти, що я не підтримую міф про російське приниження, якщо Захід справді мав інтерес щодо майбутнього Росії, то можна було б зробити значно більше.

Учасником і свідком багатьох подій навколо спроб реформувати та відновити російську економіку в пострадянські роки був Джордж Сорос. Його інвестиційний фонд став таким самим важливим чинником у багатьох відношеннях, як і Міжнародний валютний фонд. Він також був дуже розчарований слабкою та лицемірною політикою взаємодії Заходу наприкінці 1990-х. Ще до того часу, як Путін став президентом, Сорос уже бачив, що буде далі. Значно раніше за більшість оглядачів він зрозумів, куди Путін поведе країну. У лютому 2000 року цей відомий інвестор написав статтю для газети «Московские новости». Більша її частина була присвячена опису королівської битви за лаштунками великої політики між Чубайсом і Березовським та критиці Заходу за те, що він вважав нездатністю адекватно підтримати Росію. Між іншим, він сказав про майбутнє нового режиму Путіна таке: «Але держава, побудована Путіним, навряд чи базуватиметься на принципах відкритого суспільства. Вона й далі використовуватиме відчуття страху, що з’явилося після вибухів житлових будинків. Ця держава намагатиметься встановити свою владу над приватним життям та боротиметься за світову першість Росії. Вона буде авторитарною та націоналістичною. Неможливо передбачити розвиток подій, але зрозуміло також, що ця перспектива наближається й що уникнути її можна було б, якби західне вільне суспільство саме дотримувалося своїх принципів».[30]

Коли йдеться про правильне розуміння Путіна, причому найбільш раннє, то основні лаври слід віддати Андрію Піонтковському. Один із найгостріших розумів у політичному аналізі, Андрій також має один із найгостріших язиків. У січні 2000 року він назвав путінізм «найвищою та заключною стадією бандитського капіталізму», а також coup de grace — «ударом милості» по голові російського народу. Стаття, написана ним у лютому 2000 року для «Раша Джорнел», заслуговує на безсмертя за дуже чітке бачення того, чого більшість із нас тільки боялася. Він починає цю статтю випадком на Всесвітньому економічному форумі в Давосі, коли його потішило спостереження за дискусійною панеллю російських посадовців, де ті намагалися відповісти на запитання «Хто такий Путін?»: «Поважне панство, яке в коридорах було по-діловому агресивним, просуваючи свій продукт під торговельною маркою «Володимир Путін, наступний президент Росії», було розгублене — жоден із них не хотів виступати на публіці або вони просто не насмілювалися виступати. Це було так, неначе йшлося про мерця — «про нього говорять або добре, або нічого». Але ж Путін був дуже навіть живий і політично забіякуватий».[31]

Далі Піонтковський розповідає, як він сам відповів на це запитання на своїй дискусійній панелі наступного дня. Як завжди, Андрій не забарився з ударами: «Моя відповідь їм була такою: “Не робіть вигляд, що ви не знаєте, хто такий Путін”. Ви просто не готові зазирнути правді у вічі. Я знаю про Путіна не більше за вас. Але того, що я знаю, достатньо для мене, щоб скласти своє судження як пересічного російського виборця про цього претендента на президентську посаду — що ця людина є небезпечною для моєї країни та для світу.

Це людина, яка продемонструвала повну зневагу до людського життя, цинізм і лицемірство, а також готовність скористатися війною та загибеллю тисяч російських солдатів і невинних цивільних як інструментом піару в його виборчій кампанії. Це людина, яка підняла тост на річниці дня народження Сталіна, відновила табличку в пам’ять про колишнього голову КДБ Юрія Андропова на її місці на стіні штаб-квартири Федеральної служби безпеки на Луб’янці та мріє побачити, як у центрі Москви знову постане пам’ятник м’яснику Феліксу Дзержинському, засновнику радянської таємної поліції».

Після цього Піонтковський послався на долю журналіста Андрія Бабицького, якого викрали російські військові в Чечні та якого пізніше Путін особисто звинуватив у зраді за репортажі, що здалися йому надто співчутливими до чеченських бойовиків. Стаття закінчувалася такими словами: «Ця гра також сповнена політичної значущості. Не лише Бабицького катують у фільтраційних таборах. Нас усіх тримають в одному величезному фільтраційному таборі за воротами Чудового Нового Світу Путіна-Штазі. Вони перевіряють нашу готовність до цього світу, який на нас чекає. Скільки ми зможемо мовчки проковтнути? Як швидко та як легко