Гаррі Кімович Каспаров - Зима наближається

часу, коли у 2000 році до влади прийшов Путін. Раніше в країні був хаос, але Єльцин ніколи не утискав свободу особистості. Путін же побудував усе своє президентство на протиставленні рокам правління Єльцина, у чому досяг значних успіхів. Уряд у повному складі перейшов під прямий контроль президента. Парламент колись двічі намагався оголосити імпічмент Єльцину, а тепер перетворився на ляльковий театр. Корупція олігархів проникла в стіни Кремля, де розрослася до приголомшливих розмірів. ЗМІ, що раніше могли вільно критикувати Єльцина, сьогодні повністю перебувають на службі в путінської адміністрації. Найбільші зміни ми бачимо в економіці. Там, звісно, простежується значне зростання, але людям від того не набагато легше. Хоча під час правління Путіна ціна на нафту виросла з 10 до більш ніж 100 доларів за барель, навіть за таких нечуваних енергетичних статків пересічний росіянин не бачить великого покращення стандартів свого життя.

Борис Єльцин мав забагато вад як для однієї людини, але він був справжньою людиною. У його плоті та крові були чесноти та пороки. Ми ж поміняли його на тінь людини, яка прагне лише тримати нас усіх у вічній темряві. Довгі черги росіян, які прийшли попрощатися з Єльциним у труні та віддати данину пошани в московському соборі, продемонстрували, що, попри багато невдач, люди відчували в його спробах можливість змін на краще. Це є повною протилежністю тому, що ми отримали в особі єльцинського наступника.

Після п’ятнадцяти років правління Володимира Путіна в Росії все ще існує напрочуд велике коло експертів, які обговорюють його істинну природу. Деяких здогадок варто було очікувати, зважаючи на відсутність документів про більшу частину його попереднього життя, а також суперечливі відомості й біографічні дані про нього і його кар’єру. Навіть автобіографічні твердження та інтерв’ю, здавалося, були покликані ще більше заплутати й дезінформувати, що вони зазвичай і робили.

Історія попереднього життя Путіна не є предметом мого інтересу або темою цієї книги. Вивченням труднощів його ленінградського дитинства та спробами відокремити факти від вигадок у його біографії займалися люди, які вважають такі речі більш корисними, ніж вважаю їх я. Підозрюю, є багато того, про що ніколи не вдасться дізнатися, поки Путін при владі, якщо взагалі колись вдасться. Тому процитую лише кількох авторів, чиї думки й аналіз я поважаю, та перейду одразу до часів правління Путіна. Російська журналістка Маша Ґессен знає про Путіна стільки, скільки це взагалі можливо, та з притаманною їй різкістю описує його характер у своїй досить цікавій біографічній книзі 2012 року «Людина без обличчя»: «Як і більшість радянських громадян його покоління, Путін ніколи не був політичним ідеалістом. Невідомо, чи вірили його батьки в комуністичне майбутнє для всього світу, в остаточний тріумф справедливості для пролетаріату чи в якісь інші ідеологічні кліше, що зносилися ще до часів дорослішання Путіна; сам він ніколи навіть не згадував про своє ставлення до цих ідеалів... Як і інші представники його покоління, Путін замінив віру в комунізм, що більше не здавалася слушною чи навіть можливою, сподіваннями на інституції. Він був відданим КДБ та імперії, якій КДБ служив та яку захищав, — СРСР».[26]

Нещодавно вийшла нова біографія, яку я ще не мав можливості по-справжньому вивчити, — книга Фіони Гілл та Кліффорда Ґадді «Містер Путін: оперативник у Кремлі». Уривок на початку книги привернув мою увагу як проникливе пояснення поведінки Путіна протягом більшої частини його публічного життя. Воно добре збігається з моїм описом Путіна як гравця в покер, який є майстром прочитання та прорахунку подальших дій своїх супротивників. Зважайте на цей опис, коли ми перейдемо до обговорення того, що думали про Путіна інші світові лідери під час їхніх зустрічей. Вочевидь, те, що він хотів, щоб вони думали: «Путін менш зацікавлений у представленні конкретної версії реальності, ніж у баченні, як інші реагують на цю інформацію. Для нього інші люди є учасниками гри, яку він веде. Він вибирає ввідні дані — вони реагують. Він оцінює, їхня реакція на його ввідні говорить йому, ким вони його вважають — але, реагуючи, вони також говорять йому, ким є вони, чого вони хочуть, що їх турбує. Зі свого боку Володимир Путін відкриває у відповідь дуже мало. Насправді він проходить довгий, часто добре продуманий, шлях, аби прибрати інших учасників із дороги. За час свого перебування на посадах президента та прем’єр-міністра він примірив на себе тисячі різних масок. З 2000 року пан Путін остаточно став артистом міжнародних політичних вистав».[27]

Я б іще додав, що під тиском останніх кількох років характер Путіна та його гра почали зливатися. Коли ж він був змушений переключатися з підлабузництва перед провідними демократичними країнами на лють проти них, щоб не втратити внутрішню підтримку, на поверхню виходив справжній Путін, а нашарування масок часом сповзало. І річ не лише в тому, що Путін не в змозі опиратися своїй природі, як скорпіон на спині в жаби, а й у тому, що йому дозволяють розвивати й задовольняти цю природу.

Це є остаточною відповіддю на запитання «Диктаторами народжуються чи стають?». Як і з більшістю питань щодо природи чи виховання, уся суть у коливанні рівнів балансу. 2000 року Путін іще не знав, що хоче бути диктатором. (На відміну від Гітлера та Сталіна, які ще з ранніх робіт і заяв дали зрозуміти свої мрії аж занадто чітко.) Інсайдерські розповіді з 1999 року навіть наштовхують на думку, що Путін був стривожений перспективою завчасної відставки Єльцина й піднесення його до президентства[28].

Інстинкт підказував Путіну пов’язати себе з владою та здобути владу для самого себе. Усе, що він не контролював, не заслуговувало на його довіру. Тому він вирішив спробувати контролювати все. На відміну від державного тоталітаризму Радянського Союзу, що передав увесь контроль системі, Путін був націлений на тоталітаризм однієї особи — самого себе.

Коли у 2000 році Путін став президентом, його оточувало багато інших потужних сил. Влада всередині та ззовні стін Кремля все ще належала різним радникам Єльцина (зокрема його доньці) та олігархам. Серед них були багаторічний eminence grise — «сірий кардинал» Єльцина Борис Березовський, а також його колеги Олександр Волошин і Роман Абрамович. Березовський був знайомий із Путіним багато років та вважається саме тією людиною, яка підняла його з посади простого бюрократа до прем’єр-міністра.

Хоча єльцинські реформи суттєво послабили вплив Думи на президента, вона все ще була важливим фактором, який не можна повністю ігнорувати. Медіа відчували на собі значний вплив уряду,