Саллі Грін - Напівдикий

— Я в нормі, — наполягаю, не відводячи очей. Бо й сам так вважаю. — Я знаю, хто там є. І чому вони не хотіли, щоб я сюди прийшов.

Габріель і далі пильно дивиться на мене.

— Хто?

Дивно, але я не можу вимовити її ім’я. Хитаю головою, ніби знову маю на собі ошийник і не годен дихати. І перед моїми очима пролітають усі ті миті, коли вона мене била, давала ляпаси, заковувала в кайдани й оглушувала своїм Даром. Відштовхую Габріеля вбік, витягаю ножа, підходжу до відчинених дверей і кажу:

— Моя вчителька й опікунка.

Моя вчителька й опікунка

Там стоїть Селія. Вбрана так само, в армійській уніформі, чорних чоботах, зелених полотняних штанах, зеленій сорочці. Її волосся підстрижене так само коротесенько, під їжака, аж видно з-під нього череп. Обличчя, як завжди, бліде й огидне.

— Натане, приємно тебе бачити, — каже це так, ніби я її старий приятель, якого вона кілька тижнів не бачила.

Хитаю головою.

— Ні. Нічого приємного.

Ступаю крок уперед, тримаючи в руці ножа. Несбіт підводиться з місця, і я помічаю, що він націлив на мене пістолет. Габріель також підходить ближче й наставляє свій пістолет на Несбіта.

— Що тут відбувається? — запитую я. — Чому вона тут?

Ван підводиться й показує Селії рукою, щоб та сідала.

— Селія співпрацює з Альянсом… Вона одна з тих бунтівних Білих відьом, які допомагають нам здолати Соула, Білу Раду і Ловців.

Хитаю головою.

— Ні.

Ван каже:

— Несбіте, прошу забрати пістолет. Я впевнена, що Натан не завдасть нікому з нас шкоди.

Несбіт крутить пістолет довкола пальця.

— Я б тебе не вбив, малий, ти ж знаєш.

І ховає пістолет назад у куртку.

— Габріелю, тебе це також стосується, будь ласка, — каже Ван.

Але Габріель не відводить пістолет від Несбіта.

— Ні, поки мені не скаже Натан.

— Настав його на Білу Ловчиню, Габріелю, — кажу я, і він скеровує пістолет на Селію.

Ван зітхає.

— Натане, саме тому я й не хотіла, щоб ти приходив сюди. Я хотіла спершу зустрітися з Селією, а вже потім поговорити з тобою й пояснити, як діє Альянс, і хто в нього вступає.

— І ти сподіваєшся, що я також долучуся! Разом із нею!

— Так, сподіваюся, — Ван сідає й дістає свій портсигар. — А як ти думав, Натане, хто буде залучений? Хто? Лише чемні Білі відьми? Нам потрібні воїни, люди, які знають, як поводять себе Ловці, і я можу тебе запевнити, що для цього не знайти нікого кращого за Селію.

Ван запалює сигарету, робить глибоку затяжку, а тоді випускає в мій бік цілу хмарку червоного диму. Не думаю, що вона намагається так заспокоїти мене, радше демонструє своє роздратування.

— Я не збиралася розповідати тобі про Селію, аж поки ми визволимо Анналізу, але, можливо, так навіть краще. Якщо ти не годен співпрацювати з Селією, то можеш собі податися в ченці, мені байдуже. Якщо ж хочеш, щоб я допомогла тобі врятувати Анналізу, то мусиш співпрацювати з Альянсом, а отже — і з Селією.

Вона знає, що в мене насправді немає вибору. Але також мусить знати, що я все ж таки можу її залишити після того, як вона виконає свою частину домовленості. Ван, мабуть, припускає, що я вважатиму справою честі допомагати Альянсу після того, як вони допоможуть мені. Ну, але це ми ще побачимо.

Ван знову затягується сигаретою й каже:

— Натане, прошу звеліти Габріелю, щоб він опустив пістолет.

Я вагаюся, а тоді демонстративно ховаю ножа. І кажу:

— Габріелю, будь ласка, дай мені свій пістолет.

Він без жодних вагань вручає його мені, тоді я підходжу до Селії і приставляю їй дуло до чола. Хочу знати, що відчуваєш, коли маєш змогу таке зробити, маєш владу над нею.

Селія дивиться на мене, не відводячи погляду. Її очі блідо-блакитні з кількома срібними цяточками. Я імітую звук пострілу, але вона навіть не зморгнула. Тримаю пістолет коло її скроні, насолоджуючись своїми відчуттями.

Кажу їй:

— Ти не застосувала свій Дар.

Вона могла б запросто збити мене з ніг.

— Я вже не застосовуватиму його на тобі, Натане. Ми тепер робимо одну справу.

— Невже? — не відводжу очей від Селії, але звертаюся до Ван: — А звідки ти знаєш, що вона не шпигунка?

— А вона шпигунка, Натане. Але наша. Селія надала нам багато корисної інформації про Соула, Раду і Ловців.

— Я в Іспанії з офіційною місією від Ради, Натане, — пояснює Селія. — Вони відкликали мою відставку. Моє завдання — вистежити кільканадцять оголошених у розшук Чорних магів. Тобі буде приємно довідатися, що твоє ім’я та ім’я твого батька очолює цей список.

— Я Напівкодовий.

— Відколи ти вислизнув з будівлі Ради, тебе визначено Чорним. Не знаю, що тобі розповіла Ван, але твоя втеча призвела до значних змін. Соул очолив Раду, а його приятель Волленд отримав повну свободу дій. Ось чому я допомагаю Альянсу. Ти знаєш, Натане, що я геть не прихильниця деяких Чорних магів, але й усілякі злочинці, як ото Соул, та монстри на зразок Волленда мене також не приваблюють.

— Раніше тебе чомусь ні Соул, ні Волленд не турбували. І ти не протестувала проти того, щоб тримати мене в клітці за наказом Соула.

— Я ж кажу, що після твоєї втечі багато чого змінилося.

— Ну, так. Тепер я тобі приставив дуло до чола.

Вона дивиться на мене спокійно, вона й далі та сама Селія, що вміє себе опанувати.

— Розумію, Натане, що ти на мене сердитий. Але я тобі не ворог. І ніколи ним не була.

Я проклинаю її. І лаюся.

— Твій ворог — Соул. Він ворог усіх справжніх магів, і Волленд теж. Вони продажні. Вони не справжні чаклуни. Соул загрожує нам усім, Чорним і Білим. Я все своє життя захищала Білих магів від Чорних, але тепер вони менш небезпечні для Білого відьмацтва, ніж Соул, — кліпає очима. — Я справді в це вірю, Натане.

— Я приставив пістолет до твого чола. Я загрожую тобі.

— Ну, щось у тому є. Але якщо ти не натиснеш на гачок, я співпрацюватиму з Альянсом для того, щоб знешкодити Соула і його дружків. Цього неможливо досягти силами самих лише Білих магів. Соул або тримає їх у руках, або вони просто заслабкі. Тих, хто скаржиться на нього, відразу карають.

Я лину думками до Аррана й Дебори, але не можу про них запитати. Не хочу, щоб про них мені розповідала Селія.

Ван каже:

— Натане, прошу опустити