Рут Веа - У лісі-лісі темному

проте зараз у ньому відчувався радше тріумф, а не злість. — Ймовірно, це справжнє повідомлення. Зрештою, я знаю дещо про вас, про вас усіх.

— Ти про що? — запитав Том насторожено. — Клер, що вона має на увазі?

Відповіді не було, Клер лише захитала головою. Її обличчя геть зблідло, кров відступила від губ. Вона швидко та різко дихала, здавалося, легені вибухнуть від перенасичення киснем.

— Гей, — несподівано злякано мовила Ніна. — Агов, Норо, ти як?

— Усе добре, — відповіла я, принаймні спробувала відповісти. Не знаю, чи мої слова долинули до них. Кімната ніби зімкнулася, велике скляне вікно нагадувало розтулений рот із зубами-соснами, який ось-ось мав нас проковтнути. Я відчула, як мене хапають чиїсь руки, штовхають на диван, я тримаю голову між колінами.

— З тобою все гаразд? — чувся чіткий голос Ніни, я миттю згадала, що вона лікар, професійний медик, а не лише подруга, з якою випиваєш час від часу. — 3 тобою все гаразд? Несіть швидше пакет. Паперовий пакет.

— Актриса погорілого театру, — люто коментувала Фло, виходячи з кімнати.

— Я нормально, — відповіла. Намагалася сісти, відштовхуючи Нінині руки. — Мені не потрібен пакет. Усе добре.

— Ти впевнена? — Ніна намагалася переконатися в цьому, розглядаючи моє обличчя. Я кивала й докладала зусиль, щоб виглядати переконливою.

— Уже все нормально. Не знаю, чого мені стало зле. Можливо, забагато вина. Але все буде добре. Я обіцяю.

— Забагато драми, — видихнув Том. Він вимовив це тверезо, я знаю, що про мене не йшлося.

— Я лише… Гадаю, мені варто подихати свіжим повітрям. Тут надто душно.

Було й справді спекотно, пічка кочегарила на повну котушку. Ніна кивнула.

— Піду з тобою.

— Ні, — мовила різкіше, ніж хотіла. Заспокоїлася й додала: — чесно, мені краще побути самій. Я лише подихаю. Добре?

Стояла на вулиці спиною до скляних кухонних дверей. Наді мною простяглося темно-синє небо, білий місяць сяяв посеред того полотна, його прикрашало дикувате морозяне сяйво. Я відчула, як мене огортає холодне повітря ночі, вистуджуючи гаряче обличчя та спітнілі долоні. Стояла і слухала калатання серця, намагалася заспокоїтися та прийти до норми.

Панікувати було, звісно ж, безглуздям. Ніщо не підтверджувало, що це повідомлення для мене. Проте, що мала на увазі Фло?

Зрештою, я знаю дещо про вас.

Що вона мала на увазі? Про кого з нас говорила?

Якщо про мене, то це стосувалося лише одного. Тільки Клер знала, що сталося. Вона розповіла це Фло?

Упевненості не було. Мені хотілося сподіватися, що ні. Намагалася згадати всі секрети, що довірила Клер за всі роки, вона не видала жодного.

Проте я згадала школу, випускний іспит із французької. Одна дівчинка поклала руку на моє плече: «Мені шкода, — мовила вона, — ти така мужня», — на обличчі з’явився непідробний жаль, проте й дивна радість, та, що з’являється у підлітків, коли в них беруть інтерв’ю щодо подробиць трагічної смерті друга. І сум є, і він справжній, хоча й наявне збудження довкола драми, що розігрується навколо, така вже істина того.

Я не знала, що саме вона має на думці. Можливо, вона натякала на наш із Джеймсом розрив. Проте реакція була аж занадто театральною. Я почала розмірковувати, чи не доклала до того руку Клер.

Не знаходила місця впродовж усього іспиту, після двох годин рішення прийшло. Я знала, що ці сумніви та думки заженуть мене на той світ.

Я більше не поверталася.

Зараз я заплющила очі, холод щипав обличчя, сніг в’їдався через тонкі шкарпетки. Я слухала м’які звуки ночі: тремтіння та потріскування гілок під вагою білих шапок, крик сови, дивний вереск лисиць.

Ніколи не жила в селі. Виросла на околицях Редінга, а щойно виповнилося вісімнадцять, переїхала до Лондона. Звідтоді там і живу.

Проте життя тут уявити було не важко. Тиша, спокій, самотність, зустрінеш людей лише тоді, коли захочеш. Скляну коробку для житла я б, звісно, не обрала, а от щось маленьке, невиразне, яке б вдало вписувалося в пейзаж, мені підійшло б. Я думала про ферму, яка тут стояла, перш ніж згоріла дощенту. Уявлялася довга приземкувата будівля, що нагадувала тварину, принишклу до землі, ніби заєць, що присів на траву. У такому будинку я б жила.

Я розплющила очі, світло будинку так яскраво відбивалося від снігу, що різало мені сітківку. Таке різке та зухвале, як золотий маяк, що сповіщає про себе на тисячі темних кілометрів. Проте… Маяк зазвичай слугує для попередження кораблів, щоб ті трималися подалі. А це місце більше нагадувало ліхтарик чи маячок, що манить до себе нічних метеликів.

Я тремтіла. Варто припинити мучити себе забобонами. Це прегарний будинок, нам пощастило, що ми тут зосталися, навіть якщо лише на кілька коротких днів. Але він мені не подобався, я не довіряла Фло і не могла дочекатися ранку. Думала, о котрій буде більш-менш пристойно поїхати. Наш з Ніною потяг вирушав о п’ятій вечора, проте я могла поміняти квиток.

— Ти як? — спитав голос із-за спини, а за ним — довгий струмінь диму. Обернулася, в одній руці Ніна тримала цигарку, іншою обіймала себе за ребра, прикриваючись від холоду. — Пробач, я знаю, ти хотіла побути сама. Я лише… Мені знадобилася нікотинова доза. Мусила вийти. Ця Фло. Мене від неї вже тіпає. Що це за дивні вигадки, ніби їй відомі наші таємниці?

— Не знаю, — мені стало якось некомфортно.

— Може, просто клята маячня, — Ніна затягнулася димом. — Мушу зізнатися, я сиділа там і прокручувала в голові, що довіряла Клер останніми роками. Думати, що вона могла розбовкати — відчуття не з приємних. Тома аж перекосило, помітила? Цікаво, що там за скелети в його шафі?

— Не знаю, — повторила. Холодне повітря почало пробирати до кісток, я тремтіла.

— Думаю, Мелані вчинила правильно, — врешті-решт, мовила Ніна. — Фло ненормальна. Її дивакувата поведінка щодо Клер — це якась хвороба, це очевидно. Її манера копіювати одяг Клер… Тобі це не нагадує роман «Самотня біла жінка»? Якщо хочеш почути мою думку, вона за крок до відтворення сцени в душі з фільму Гічкока «Психо».

— Ради Бога, — мовила я різко. Фло дивна, проте це вже було занадто, — вона не псих, лише трохи невпевнена в собі. Я знаю, як воно — почуватися другосортною. Бути найкращою подругою Клер — не просто.

— Ні, навіть не думай її оправдовувати, Норо. Одяг, усілякі дрібниці — це ж дивно. Проте, якщо Клер це до вподоби, хай буде так. З вихватками, як оце