Харпер Лі - Вбити пересмішника

весь час робила б я, коли б Атикус мені не заборонив, і я підозрювала, що його заборона стосується і старих мерзенних жінок, яких мені також не можна бити. Коли ми опинилися біля воріт місіс Дьюбоз, Джемі вихопив у мене з рук жезл, увірвався, розмахуючи ним, як скажений, на подвір’я, забувши про всі напучення Атикуса, забувши, що місіс Дьюбоз ховає під шалями пістоль, забувши, що як вона і промахнеться, її служниця Джессі нізащо не схибить.

Він не вгамувався, доки не позбивав верхівки з усіх кущів камелії у саду місіс Дьюбоз, доки усю землю не встелили зелені пуп’янки і листя. А тоді переламав об коліно мій жезл і жбурнув уламки на землю.

Я на той час уже щосили верещала. Джемі смикнув мене за волосся, крикнув, що йому начхати, а якщо я не стулю пельку, він мені всі патли повидирає. Я пельку не стулила, і він копнув мене як слід. Не втримавшись на ногах, я впала долілиць. Він ривком підхопив мене, та, схоже, йому стало мене шкода. Говорити не було чого.

Ми вирішили не зустрічати того вечора Атикуса з роботи. Тинялися по кухні, доки Келпурнія нас не виштовхала. Якимось незбагненним чином вона нібито про все здогадалася. Втішати вона не дуже-то вміла, але дала Джемі гарячий тост із маслом, який він розламав навпіл і поділився зі мною. Тост був на смак як вата.

Ми перейшли до вітальні. Я узяла футбольний журнал, знайшла фото Диксі Гаувела і показала його Джемі, кажучи, що він дуже на нього схожий. Приємнішого компліменту годі було й уявити, але на брата він не подіяв. Джемі похмуро скоцюбився біля вікна на кріслі-гойдалці й чекав. Стемніло.

Минули дві геологічні епохи, коли ми нарешті почули Атикусові кроки на парадних сходах. Грюкнули скляні двері, потім усе ненадовго замовкло: це Атикус клав капелюх на полицю над вішаком,— а там пролунало: «Джемі!» Голос був мов крижаний вітер.

Атикус увімкнув верхнє світло у вітальні й побачив нас там, заціпенілих від страху. В одній руці він тримав мій жезл; заяложена жовта китиця волочилася по килиму. Атикус простягнув другу руку — на долоні лежали напіврозкриті бутони камелії.

— Джемі,— спитав він,— це ти наробив?

— Так, сер.

— Навіщо?

— Вона сказала, що ти обстоюєш чорномазих і покидьків,— тихо відповів Джемі.

— Тобто, ти це зробив через оті її слова?

Джемі поворушив губами, але його «Так, сер» було майже нечутно.

— Сину, я не сумніваюся, що тобі чимало перепадає від однолітків за те, що я обстоюю чорномазих, як ти кажеш, але вчинити подібне зі старою хворою жінкою неприпустимо. Я настійно раджу тобі піти зараз до місіс Дьюбоз і поговорити з нею. А потім негайно повертайся додому.

Джемі не ворухнувся.

— Іди, чуєш?

Я попленталася за Джемі з вітальні.

— А ти залишайся тут,— наказав мені Атикус. Я залишилася.

Узявши свою газету, Атикус усівся у крісло-гойдалку, де недавно сидів Джемі. Я не могла утямити, хоч убийте, як він може спокійнісінько сидіти й читати газету, коли у його єдиного сина зараз стрілятимуть з іржавого пістоля конфедератів. Ніде правди діти, Джемі іноді дратував мене так, що я й сама ладна була його вбити, але, якщо розібратися, хто у мене, крім нього, є? Атикус, схоже, цього не розуміє, або ж йому байдуже.

Я його за це ненавиділа, та коли сильно хвилюєшся, швидко втомлюєшся: невдовзі я вже вмостилася у нього на колінах, і він мене до себе пригорнув.

— Яка ти вже велика, тебе й не вколисати на руках,— зауважив він.

— Тобі начхати, що з ним станеться,— сказала я.— Послав його на вірну загибель, а він же заступався за тебе.

Атикус притиснув мою голову собі до грудей.

— Ще рано тривожитися. От не чекав, що саме Джемі урветься терпець,— гадав, що матимемо більше проблем з тобою.

Я відповіла, що не розумію, чому це ми маємо тримати себе в руках, бо ніхто в нас у школі ніколи себе в руках не тримає.

— Скауте,— сказав Атикус,— прийде літо, і вам доведеться тримати себе в руках у значно гіршій ситуації... це дуже несправедливо щодо тебе і Джемі, але іноді ми вимушені твердо стояти на своєму і не відступати, і те, як ми поводимося у вирішальний момент... словом, коли ви з Джемі виростете, то, можливо, подивитеся на цю ситуацію з більшим розумінням і збагнете, що я вас не зрадив. Оця справа, справа Тома Робінсона, зачіпає саму сутність людської совісті,— Скауте, я не зміг би ходити до церкви і молитися Богу, якби не спробував допомогти цьому чоловікові.

— Атикусе, ти, мабуть, не маєш рації...

— Чому ти так думаєш?

— Бо всі люди гадають, що рацію мають вони, а не ти.

— Вони, звісно, мають повне право так гадати, і мають право на повагу до їхньої думки,— відповів Атикус.— Але перш ніж дійти згоди з іншими, я мушу дійти згоди з самим собою. Єдине, що не підлягає закону більшості,— це власна совість.

Коли повернувся Джемі, я ще сиділа в Атикуса на колінах.

— Ну як, сину? — спитав Атикус і зняв мене з колін.

Я крадькома обстежила Джемі. Здавалося, він живий і здоровий, тільки вираз обличчя мав доволі дивний. Можливо, місіс Дьюбоз примусила його випити якусь гірку мікстуру.

— Я там у неї все поприбирав і вибачився, але насправді я зовсім не шкодую, а ще я там працюватиму щосуботи і спробую все відновити.

— Не варто було вибачатися, якщо ти не шкодуєш,— мовив Атикус.— Джемі, вона стара і дуже хвора. Не можна зважати на все, що вона каже і робить. Звісно, було б краще, якби вона висловила оте все мені, а не вам, але не завжди буває так, як краще.

Джемі, здавалося, зосереджено вивчав троянду на килимі.

— Атикусе,— нарешті вимовив він,— вона хоче, щоб я їй читав.

— Читав?

— Так, сер. Вона хоче, щоб я приходив щодня після школи і по суботах і читав їй уголос дві години. Атикусе, невже я мушу це робити?

— Певна річ.

— Але вона хоче, щоб я ходив цілий місяць.

— Отже, ходитимеш цілий місяць.

Джемі обережно тицьнув носаком у серединку троянди і притиснув її. Нарешті він вичавив із себе:

— Атикусе, на подвір’ї у неї все ще так-сяк, але всередині все темне й моторошне. По стелі шугають тіні