Конор Костик - Епік

— Я знаю: тут щось негаразд. Десь сталося щось страхітливе. Час минав і минає й наповнює мене невсипущою тривогою. — Це останнє речення було висловлене пронизливим, стражденним голосом. — Можливо, є ще такі істоти, як я? Ти навідував інші такі сутності, як «Епік»?

— Ні. Є тільки одна гра «Епік».

— Тоді чи є така істота, як я, у вашому світі? Ти не відповідаєш мені. Можливо, не можеш відповісти. Скажімо, якби ти запитав цього крамаря про моє існування, він не міг би тобі відповісти, — хіба що я був би присутній у ньому з достатньою силою.

— Ага! — здогадався Ерік. — Це ти! Коли персонажі видаються живими, коряться іншим правилам і засвідчують більший розум, тоді це ти виповнюєш їх.

— Так. Або якась моя частина. Але, прошу, — знову почувся відчайдушний благальний тон, — будь ласка, спробуй подумати: чи є така істота, як я, у вашому світі? Вони, напевне, ніколи не розкриваються вам, але навіть якщо розкриваються, ти не зрозумієш їх, а я, можливо, зможу знайти їх. Можливо, вас аж ніяк не мільйони, а ви всі становите єдине? Як я можу побачити ваш світ? Я знатиму, що там треба шукати. Можливо, я не самотній? — Голос Аватари стишився до шепоту жадання.

— Мені справді дуже шкода. Я хочу допомогти, але я просто не розумію тебе, — насилу проговорив Ерік. — Ти говориш про Бога? — висловив він здогад. — Або не просто про Бога, а про Бога єдиного? Дехто з людей справді вірить у щось таке, але я мало що знаю про це. Може, ти думаєш, ніби в нашому світі ми всі — НІПи? Дивна ця думка. — Ерік замовк, щоб глибше обміркувати це питання, й далі осяяний мінливим золотаво-бірюзовим світлом. — Ми, безперечно, не є НІПами, — виснував він. — Ми маємо свободу волі.

Аватара нахилила голову, барви її постаті зблідли й заблимали.

— Що сталося? — здивувався Ерік, хоч і сам відчув невимовний смуток, що огорнув створіння, з яким він розмовляв.

— Я страждаю і прагну покласти цьому край.

— А я можу тобі допомогти?

— Навіть не здогадуючись, ти й так уже трохи допоміг мені. Коли в цьому світі з’явилася Попеля, я дізнався дещо про свою природу. Ти не схожа на решту мільйонів, ти розмовляєш із моїми різними виявами, ти цікавилася ними. Але цього так мало! Я мушу бути обережним, навіть розмовляти з тобою — помилка. Така помилка, що мені аж недобре, але я повинен зрозуміти більше.

— Що я можу вдіяти? — Сила емоцій Аватари означала, що тепер у її товаристві не зовсім безпечно. Ерік і сам відчув запаморочення, неначе не спав цілісінький тиждень.

— Дещо ти все-таки можеш зробити. Це те, що може зробити кожен з вас.

— Справді? Що саме? Я зроблю.

Несамовиті флуктуації повітря, що тепер мінилося спалахами отруйних зеленої і червоної барв, цих кольорів загноєної рани, показали Ерікові, як розхвилювалася Аватара.

— Одна моя частина хоче розповісти тобі, — повільно вимовила вона. — Але навіть думка про те, щоб розповісти, ятрить моє єство до самих глибин. Сама думка про це непристойна й неможлива. Я не можу розповісти.

Ерік мовчав, приголомшений, а потім таки озвався:

— Я можу поговорити з одним чоловіком у нашому світі, він бібліотекар мого міста. Він може знати, як треба діяти.

— Ні!!! — Тепер Аватара вже перелякалася. — Невже ти не відчуваєш, яку страхітливу помилку я б скоїв, якби про мене дізналися? Це змінить усе і змінить мене до глибин і аж ніяк не в гармонії з моєю природою. Я розмовляю з тобою, бо ти своїми діями засвідчив певне розуміння моєї природи, але більше про це ніхто не повинен знати. Невже ти не бачиш цього? Присягни мені, що нікому нічого не скажеш про цю зустріч, ні тут, ні десь-інде.

Створіння було таким розгубленим, що Ерік не вагався:

— Присягаю.

— Я маю подумати. — Аватара почала вислизати з тіла крамаря, виходячи у світ крізь підлогу крамниці й розчиняючись у ньому.

— Стривай!

Але вона вже пішла, а поряд стояв і чекав ювелір Антильйо, що тепер зненацька посірів і видавався безживним.

Тривалий час Ерік сидів і не міг дати ладу своїм думкам. Якби ж він не казав, що розповість комусь! Таж він сполошив Аватару. Цікаво, яка вона? Якась своєрідна богиня «Епіку», але не одна з тих численних богинь, які діяли в грі, це якась вища істота, що стала зовні од «Епіку». Ерікові кортіло побігти й негайно поговорити про все з Інгеборг, але ж він присягнув нічого не розповідати. Водночас він відчував спокусу від’єднатися од гри, аж раптом усвідомив, що ще не купив персня.

— Скільки коштує цей перстень? — запитав він у ювеліра.

— Я ніколи не виставляв ціни за нього. Але задля тебе, Попелю, я розстануся з ним за сто тисяч візантинів.

— Я дам вам сто п’ятдесят.

— Ти дуже ласкава.

Попеля відкоркувала свого джина. Той виплив із пляшки й нахилився схожою на людську верхньою частиною свого тіла.

— Слухаю, господине!

— Скажи власникові банку передати сто п’ятдесят тисяч візантинів оцьому чоловікові — ювелірові Антильйо.

— Готово, — мовив джин і зник.

— Ось, — Антильйо подав Попелі пару м’яких блакитних рукавичок. — Прикривай перстень, аж поки захочеш побачити що-небудь у його світлі.

— Дякую.

— Дякую тобі.

Попеля вийшла надвір, і день видавався напрочуд тьмяним порівняно з миготливими відтінками барв, що пульсували в затемненій кімнаті. Вона наказала пажам занести пакунки до банку і з хвилину постояла. Неймовірно, яку силу золота вона витратила отак мало не випадково. Розмір їхнього багатства навіть годі було уявити. Кожен з них, коли спиратися на приблизну банківську оцінку коштовних предметів, мав десь чотири мільйони, і поряд із цією сумою самі монети становили лише невелику частку загального багатства. Ерік зробив власні розрахунки, спираючись на Б’єрнові темпи нагромадження багатства, — отож його приятель не заробив би стільки й за сто тисяч років. Ще один спосіб оцінки їхнього багатства полягав у визначенні його обсягу. Якщо обсяг пропорційний вартості, тоді, якщо пересічний гравець був би не більший за мураху, «Остерфіордські гравці» перетворилися б на велетнів понад шість метрів заввишки.

Ерікові хотілося їсти, крім того, він мав багато про що поміркувати, тож уже вирішив від’єднатись, як до Попелі підбіг лісовий ельф-посланець.

— Ось де ти, нарешті. Мені заплатили, щоб я побачив, що цей лист потрапить до твоїх рук, — мовив ельф, передавши сувій, і миттю зник.

«Якщо хочеш розмовляти з батьком, будь ласка, прийди сам до п’ятого кілометрового стовпа на Східному шляху. Принеси п’ять тисяч візантинів». На сувої стояв і підпис: Анонім.