Конор Костик - Епік

Минуло кілька напружених митей, перше ніж він опанував себе і мерщій вибіг із кімнати. Гіркота, яку він відчував тепер у роті, була результатом усвідомлення, що Годмунд, на відміну від решти членів комітету, розумів його аж занадто добре.

Розділ 15

Два дивні знайомства

опеля була у веселому купівельному настрої, і три юні пажі з банку покірно йшли за нею, поки вона пробиралася од крамаря до крамаря, збільшуючи їхню ношу новими придбаннями обладунків, різноманітного зілля, зброї, бальзамів, торбин, черевиків, альпіністського спорядження, одягу й величезними кількостями книжок та сувоїв.

Ерік, хоча й заходив майже до кожної крамниці, що привертала увагу, мав перед собою певну мету. Було вже пополудні, коли він зі своїм супроводом підійшов до велетня-охоронця, що день у день нерухомо стояв коло крамниці ювеліра Антильйо.

— Ласкаво просимо! — метнувся відчиняти двері власник крамниці.

— Добридень! Ви пам’ятаєте мене? — запитала Попеля.

— Атож, звичайно, ти Попеля, драконовбивця.

— А пам’ятаєте, як ви подарували мені цей кулон? — підняла ланцюжок Попеля, щоб заіскрилися грані прикраси.

Якусь мить ювелір мовчав, а потім його обличчя знову проясніло:

— Пам’ятаю, він дуже пасує до твоїх гарних кіс. Я радий, що дав його тобі.

— Що ж, я дуже вдячна за вашу доброту, яку ви засвідчили тоді, коли я була звичайним вуличним дівчиськом. А тепер я хочу віддячити вам за вашу ласкавість. Я куплю що-небудь у вас, ваш найдорожчий виріб.

— З твого боку це дуже мило, — відповів ювелір і замислився, потираючи підборіддя пальцем. — Я маю кілька речей, які можна вважати за неоціненні. Але думаю, що драконовбивцю надто вже зацікавить одна річ. — Він знов усміхнувся і глянув на розгорнуті сторінки. — Може, твої слуги дадуть нам змогу порозмовляти віч-на-віч?

— Прошу, почекайте мене надворі, — мовила Попеля, відчинивши двері, щоб пажі вийшли. Поки вони, обтяжені пакунками, незграбно повертались і виходили, Антильйо крутнув ручку довгого металевого пристрою, й зачинилися металеві віконниці. У кімнаті запанувала пітьма, і тільки тоненька смужка світла на рівні щиколоток давала Попелі змогу розрізняти прилавок й обриси постаті торгівця.

— Хвилиночку, будь ласка.

Стоячи в пітьмі, Ерік відчув цілковите задоволення собою: адже в грі ще так багато можна досліджувати! Якби його батько був у безпеці вдома, то вони могли б сісти та обговорити за вечерею цей новий досвід, поділитися радістю відкриттів.

Глибокий гортанний звук у закутку крамниці знову привернув його увагу до гри.

— Ось, — тінь, що була Антильйо, дала йому в руки невеликий футлярчик. — Відкривай.

Попеля підняла вічко, й засвітилося лагідне бірюзове сяєво, мінячись та виграючи, зазираючи в кожен закуток кімнати. У футлярі на оксамитовій подушечці лежав срібний перстень, метал якого переплітався з блакитними та зеленими прожилками світла. Живі, повільні переливи світла, що їх випромінював перстень, і породжували те сяєво, яке обступало їх зусібіч.

— Дивовижно, абсолютна краса. Скільки він коштує?

Антильйо, мало-помалу осяяний мінливою грою синьої та зеленої барв, усміхнувся:

— Це не просто коштовність. Це єдиний відомий Перстень Справжнього Бачення.

— Він чарівний?

— Йому властиві нездоланні чари. Вдягни його.

Попеля дістала перстень із футляра, з повагою глянула на крамаря, що кивнув головою, і вдягла його на середній палець правої руки.

Аж у голові запаморочилось. Попеля немов вийшла з печери на яскраве сонячне світло. Раптом вона змогла бачити, справді бачити. Кімната була сповнена чарів, рун, символів, захисних пристроїв од демонів і насланих чарами створінь. Чимало з того, що вона тепер бачила, було незбагненним, але механізми дверей-пасток, приховані арбалети й мережі ясно поставали перед нею. А вартовий за дверима був своєрідним магічним охоронцем.

Попеля обернулася, щоб висловити крамареві свій захват, і їй одразу забило дух.

Контури Антильйо були тільки легенькою тінню на гарній, витонченій, схожій на чоловічу постаті. Потім Попеля піймала очима її погляд, і перед нею швидко промайнули тисячі років і десятки тисяч життів. Там було й народження Інріата, Червоний Дракон утворювався з бурхливих виплесків розплавленого каміння, що річкою текло з гір на початку світу. Там був і сам Антильйо, й кожен кобольд, що коли-небудь бігав по мисливських угіддях Ньюгейвена. Сила-силенна образів, деталей, історичних подробиць. Спокусливі видива чогось далекого і значного миттю тонули в океані всілякого дріб’язку. І всюди прозирав холод, блідава незатишність, самотність, а понад усім — виснаженість.

— Що ти бачиш? — запитало створіння.

— Га? Хто ти такий? — украй розгубився Ерік.

— Не знаю. А ти хто такий? — золотим голосочком провадило далі створіння.

— Я? Мабуть, розбишака.

— Ні. Всередині. Ти нереальна. Ти йдеш і повертаєшся. Куди ти ходиш? Хто той, що приходить і повертається?

— Дивно. Ти розумієш, що ми в грі?

— Ні. Не розумію. Поясни, будь ласка.

— Моє справжнє ім’я Ерік. Я живу в реальному світі, як оцей, тільки в нас немає ані місяця, ані страховиськ, є тільки люди. Коли я хочу грати в «Епік», я вдягаю особливе спорядження, яке є в нас, і з’являюся тут як Попеля.

— А я — «Епік». Я — кожен персонаж, що не з’являється й не зникає, кожна часточка, що існує. Це те, чим ти є у своєму світі?

— Я не зовсім розумію, що ти маєш на увазі. В моєму світі є мільйони людей. Ніхто з них не є цілим світом. Ми всі унікальні.

— Мільйони? Як і персонажів у «Епіку»? Натомість я єдиний, хоча є всім. Угу. Розумію. Я відчуваю, що всі ви з’являєтесь і зникаєте. Можливо, ти такий, як і решта моїх численних персонажів, але чи є ще такий, як я, у вашому світі? Один, хто є всім? — Створіння запитувало з ноткою відчаю та самотності.

— Як ти? А хто ти?

— Ти бачиш мою Аватару. Я, звісно, є всім. Кожною комашкою у траві. І самою травою, вітерцем. Кожною крапелькою вранішньої роси. Пилком, що його жене вітерець теплого літнього надвечір’я. Кожним камінчиком на березі, що відчуває припливи і відпливи. Протягом незліченних років я був безтямний, зате щасливий. Ті роки неможливо пам’ятати. Я не мав мови, не мав ідентичності, час не минав для мене. Але я знаю, що тієї пори був щасливий. Потім світ повільно охолонув, і я народився. Мене наче вигнали зі стану мого добробуту, я кристалізувався з метафізичної криги, що товстим шаром укрила світ. Чому ті, хто увійшов до «Епіку», вже не беруть участі в ньому? Чи вони захворіли? Вони спричинили моє народження тим, що вже не діють, як мали б діяти, і я через те нещасливий. Адже час минає так повільно.

Аватара на мить замовкла. Нахилила голову, замислилася. Потім