Відфрід Пройслер - Крабат

всім чотирьом. Немов вогонь обпік їх — чи то вуглина була гарячою чи то знак пік.

— До роботи!

Так тяжко і так довго вони ще не працювали. Наче ціла вічність минула, поки зійшли ті знаки з потом.

Лобош, малий Лобош, першим відчув полегшення. Сповнений радості, підкинув над головою повен мішок зерна.

— Охо-хо! Подивіться, який я дужий!

… А потім, решту дня, вони веселилися: смакували великодні коржики, пили вино, співали й танцювали. І слухали історії про Капелюша. Андруш, захмелівши, виголосив тост про чесноти мірошниченків, а мірошників послав під три чорти!

— І за це годиться випити! — вигукнув він. — Чи, може, хтось мені хоче заперечити?

— Ні! Ні! — хором відповіли, піднявши келихи. Тільки Сташко не погодився.

— Кажеш під три чорти їх послати! — закричав він. — Нехай сам нечистий прийде і скрутить кожному з них голову! Отак — крр-ах! Я за це!

— Ти маєш рацію, брате! — Андруш обійняв його. — Хай би чорт забрав усіх мірошників, а нашого — першим!

Крабат умостився на лаві в кутку, але неподалік, щоби не вирізнятися з-поміж товаришів. І все-таки він лишався осторонь забави. Поки хлопці співали, сміялися й виголошували тости, він думав про канторку. Про їхню сьогоднішню зустріч, про те як стояли одне біля одного й розмовляли.

Він пригадав кожне їхнє слово, кожен порух, погляд. За спогадами непомітно збігав час. До нього дуже близенько підсів Лобош.

— Хочу тебе спитати… — Лобош виглядав стурбованим.

— Запитуй, — із силуваною невимушеністю озвався Крабат.

— Андруш щойно такого наговорив! І Сташко теж! А що, коли Майстер довідається…

— Ет, пусті балачки, не більше. Чи не так?

— А мірошник? А якщо йому Лишко викаже? Що їм за це буде?

— А нічого! Нічогісінько!

— Здається мені, що ти й сам цьому не віриш. Хіба мірошник може таке вибачити?

— Може, але тільки сьогодні. Сьогодні можна лаяти мірошника на всі заставки. Посилати на його голову чуму й холеру! Кликати нечистого, щоби скрутив йому в'язи. Сьогодні це його не розгнівить. Навпаки!

— Невже?

— Мірошник міркує так: кожному треба хоч раз на рік вилити з душі все, що в ній накипіло. Тоді він легше стерпить злигодні, а їх у нашому млині, як сам бачиш, хоч греблю гати.

Не той тепер Крабат, що був раніше. Не ходив по землі, а літав під небесами. Робив усе легко, завиграшки, залюбки ставав до розмови з хлопцями, щиро відповідав їм, а насправді був далеко-далеко — біля канторки. А канторка була біля нього, і світ довкола них дедалі яснішав, зеленішав.

Досі Крабат не помічав зелені. Його вразило розмаїття її відтінків. Тільки в трави їх не злічити! А скільки їх у зелені березових, вербових листочків, у зелені моху, що де-не-де переливається у блакить! А в молоденькій палахкотливій зелені на березі ставка, на живоплоті, на кущах, а в темній прихованій зелені старих козельбруських сосон, то похмуро-зловісних, майже чорних, то золотаво-сяйливих у променях надвечірнього сонця.

Кілька разів йому снилася канторка: вони йшли разом чи то лісом, чи то садом. Стояла теплінь, канторка була в легенькій світлій курточці. Проходячи попід крислатими деревами, Крабат обійняв її за плечі. Вона нахилила до нього голову, її волосся лоскотало йому щоку. Хустина зісковзнула їй на шию. Він хоче, щоби вона зупинилась і повернулась, тоді він побачить її личко. Але він знає — краще цього не робити, щоби хтось інший, хто вміє проникати в чужі думки, не побачив її.

Усі помітили, що з Крабатом щось коїться. Він геть перемінився, і цього не побачив би лишень незрячий. Але тільки Лишко взявся винюхувати, в чім тут причина.

Було це серед тижня перед Зеленими святами. Ганцо доручив Крабатові й Сташкові нагострити камінь одного з посадів. Вони зняли його й поставили на козли неподалік дверей у млиновій залі. Штирем і клевцем хлопці заходилися поглиблювати канавки у камені. Потім Сташко пішов точити свого штиря, а ця робота, звісно, забарна. В цей час до зали зайшов Лишко, несучи купу порожніх мішків. Крабат його помітив, коли той заговорив. Лишко взагалі мав звичку підкрадатися.

— Ну! — лукаво підморгнувши, звернувся він до Крабата. — Як її звуть? Вона білявка чи чорнявка?

— Хто?

— Та, про яку ти думаєш останнім часом. Ми ж не сліпі, бачимо, що одна особа закрутила тобі голову — уві сні, а може, й наяву… Хочеш, допоможу зустрітися з нею. Знаю один спосіб, ну, розумієш, із власного досвіду… — І роззирнувшись довкола, прошепотів Крабатові на вухо: — Тільки назви її ім'я — і все піде, як по маслу…

— Годі! Мелеш казна-що! Працювати заважаєш!

Уночі Крабатові приснився той самий сон. Знову вони з конторкою йдуть серед крислатих дерев. Теплий літній день. Ось вони вийшли на галявину, прямують далі. Враз чорна тінь промайнула над ними. Крабат хутенько накрив канторку своєю курткою. «Мерщій ходімо звідси! Він не повинен побачити твого обличчя!» Взявшись за руки, вони побігли назад у затінок дерев.

Крик яструба, пронизливий, гострий, наче ножем уцілив у його серце. І він прокинувся…

Увечері Майстер покликав Крабата до себе. Ставши перед ним і відчувши на собі погляд його єдиного ока, хлопець запідозрив щось лихе.

— Хочу з тобою поговорити. — Мірошник сидів у кріслі, наче суддя, схрестивши руки на грудях, з закам'янілим обличчям. — Ти, Крабате, знаєш, що я покладаю на тебе великі надії. Ти багато чого з таємної науки вже опанував. Не кожному це під силу. Проте останнім часом я засумнівався в тому, чи можу тобі довіряти. У тебе з'явилися якісь таємниці. Ти щось приховуєш від мене. Може, краще ти добровільно, без примусу, про все мені розкажеш. Скажи відверто, що тебе непокоїть? Подумаємо разом, як тобі допомогти! Ще є час!

Крабат жодної миті не вагався з відповіддю.

— Мені нема чого сказати тобі, Майстре!

— Насправді нема чого?

— Авжеж! — впевнено підтвердив Крабат.

— Тоді йди! Дивись, а то потім пошкодуєш!

У сінях на нього чекав Юро. Він потяг його до себе на кухню, замкнув двері.

— Я маю дещо для тебе, Крабате!

Юро сунув йому в руку якусь річ: то був маленький, сухий корінець, прив'язаний до потрійної нитки.

— На, повісь на шию, а то накладеш головою за свої сни.

Здогад

Після тієї розмови