Ерік Ларсон - Постріл із глибин

Проте Лоуренсові подобався Тьорнер. Він бачив його на головному трапі — той говорив з іншим офіцером: «...яка чудова в нього [капітана] постать». Форма капітана була темно-синя, з двобортним піджаком із тридюймовими лацканами; на грудях — п’ять ґудзиків, але застебнуті тільки чотири — так приписував довідник «Кунард» для офіцерів. Справжня краса — манжети піджака з «чотирма рядами золотого плетіння у півдюйма завширшки». Кашкет Тьорнера, теж темно-синій, був по краях оздоблений шкірою та чорною мохеровою тасьмою. Спереду блищала кокарда компанії «Кунард» — символ компанії лев, якого команда жартома називала мавпою, у вінці з золотих стіжків. «Коли британські капітани знаються на одязі — а вони зазвичай знаються,— то будьте певні: вони одягнені в останні новинки того, що виробляється для капітанів комерційних кораблів, — писав Лоуренс. — І вони не тільки знають, що носити, а і як носити. Капітани неперевершено франтовиті. Того дня Тьорнер був командиром одного з найбільш славетних швидкісних лайнерів Північної Атлантики — і виглядав він як належить»[258].

Кімната 40.

Хитрощі Блінкера

У Лондоні капітан Холл пересвідчився, що його новий план «спантеличення та омани ворога» почав давати результати.

Це був яскравий приклад мистецтва гри, у якому він був неперевершений. Він мав намір переконати військових командирів Німеччини в тому, що вторгнення Британії зі Шлезвіґ-Гольштейну на Північному морі вже неминуче, і таким чином змусити їх відтягти сили з основного фронту у Франції. Працюючи разом з офіцером служби контррозвідки Британії (МІ-5), Холл постачав у німецькі шпіонські канали детальну, але неправдиву інформацію, у тому числі звіт, у якому йшлося про більш як сотню військових кораблів та транспортних суден, сконцентрованих у портах на західному й південному узбережжі Британії (не у східних портах, звідки зазвичай відправляли поповнення для сил британської континентальної армії). На довершення Холл ще й переконав Адміралтейство зупинити весь морський рух між Англією і Голландією починаючи з 21 квітня — саме такий наказ міг би супроводжувати початок вторгнення, якби воно було справжнім.

Спершу німецькі військові лідери ставилися до цієї інформації скептично, але новий наказ виглядав переконливо. Кімната 40 перехопила повідомлення по бездротовому зв’язку від 24 квітня, яке відправили з німецької станції в Антверпені: «Неперевірений агент із Англії доповідає: масштабний транспорт військ з південного та західного узбережжя Англії на континент. Велика кількість військ у Ліверпулі, Ґрімсбі, Галлі»[259].

Потім Швіґер та командири ще п’ятьох субмарин отримали накази виходити та знищити все, що було хоча б схоже на судно, яке перевозить війська.

Кімната 40 пильно стежила за U-20: субмарина часто використовувала бездротовий зв’язок, повідомляючи про свою швидкість та курс. О чотирнадцятій годині в п’ятницю, 30 квітня, субмарина повідомила про своє положення. Через дві години — знову. Далі щогодини до півночі та кожні дві години до восьмої ранку вона надсилала такі ж доповіді.

Звістка про вилазку субмарин надійшла на фоні дедалі більшої загрози.

Адміралтейство отримало десятки повідомлень про субмарини, які хтось десь помітив — більшість із них були фальшиві, проте це турбувало. Ірландський поліцейський повідомляв, що бачив три підводні човни, які підіймалися річкою Шеннон, — украй неправдоподібно. Коло східного узбережжя Англії пароплав підібрав торпеду, що не вибухнула та спливла на поверхню — позначки на ній указували, що її було випущено з U-22, сестри субмарини Швіґера. Біля південно-східного кінця Італії молодий командир підводного човна, австрієць Георг фон Трапп (пізніше його знатиме весь світ, коли у «Звуках музики» його зіграє Крістофер Пламмер), випустив дві торпеди у великий французький крейсер «Леон Ґамбетта». Корабель затонув за 9 хвилин, забравши життя 684 моряків. «Ось, значить, як виглядає війна!»[260] — писав пізніше фон Трапп у своїх мемуарах. Своєму старшому помічникові він сказав: «Ми, як розбійники, підкрадаємося до корабля, який нічого не підозрює. Як боягузи». Битися в окопі чи на торпедному кораблі було б краще: «...там ти чуєш свої постріли, чуєш, як падають твої товариші, чуєш стогони поранених, і тебе сповнює злість, ти можеш стріляти, обороняючись або від страху. Наступаючи, можна навіть кричати! А ми!.. Ми просто холоднокровно топимо величезну кількість людей із засідки!»

У суботу, 1 травня, через нову вилазку U-20 та інших субмарин Адміралтейство вирішило відкласти відправлення двох військових кораблів, що мали виходити на артилерійські навчання у відкритому морі.

Того дня через капітана Холла Адміралтейство також дізналося про попередження, яке випустило німецьке посольство в Нью-Йорку того ранку — воно начебто мало переконати пасажирів відмовитися від подорожі на «Лузитанії»[261]. До вечора вже кожен британець та американець, який читав газети, знав новини. Дата відплиття та орієнтовна дата прибуття судна до Ліверпуля — за тиждень — були центром уваги суспільства.

Але в Кімнаті 40 знали набагато більше (як і особи, яким відкрили таємницю), — знали, що німецька станція бездротового зв’язку в Норддайсі передавала дати рейсу «Лузитанії», а також що шість підводних човнів уже вийшли на курс. У Кімнаті 40 знали ще й те, що одним із цих шести підводних човнів був U-20 — успішний убивця кораблів та моряків — і що він прямує на патрулювання у води, через які проходять усі вантажні судна та лайнери «Кунард», що йдуть у Ліверпуль. Скоро там мала пройти і «Лузитанія».

Незважаючи на те що цього нагромадження фактів — юрба субмарин, великий лайнер у рейсі, офіційне попередження — було досить, щоб позбавити сну всю верхівку Адміралтейства, усе одно про сплеск активності підводних човнів та неминуче прибуття U-20 не повідомили капітана Тьорнера. Не було зроблено жодної спроби організувати супровід для «Лузитанії» або перевести її на інший курс, як це було зроблено в березні з «Трансильванією» та в січні з «Аузонією».

Як і всі в «Кунард», капітан Тьорнер не мав жодної гадки навіть про існування Кімнати 40.

Увага Адміралтейства була деінде — на інших кораблях, які воно вважало більш важливими.

Вашингтон.

Пропащий

У Вашингтоні всі думки президента Вільсона займала Едіт Ґалт. Протягом квітня вона була постійною гостею на вечерях у Білому домі, хоча за правилами пристойності з ними завжди вечеряв хтось іще. Одного разу вони обговорювали книгу, яка особливо сподобалася Вільсону, — «Навколо мого дому: записки про сільське життя у Франції під час війни та миру» Філіпа Ґілберта Гамертона. Вільсон замовив для Едіт примірник цієї книги в книготоргівця, а також надіслав один у Бібліотеку Конгресу. «Я сподіваюся, що Ви отримаєте задоволення від неї [цієї книги]. Я жадаю