Володимир Єрмоленко - Ловець океану. Історія Одіссея

чоловіками, яких він перевдягнув на жінок, щоб увести в оману Міноса, мого батька.

Його шанували, його любили, його ненавиділи, але всі мені казали: не вір йому, Аріадно.

Тесею ніхто не вірить. Навіть боги.

Я знала, що він принесе мені горе. Він принесе його своїм щитом, своїм гострим мечем, своїм поглядом, своєю усмішкою. Його обличчя — як крейда, його руки — як змії, його шкіра товстіша за його панцир.

Я знала, що він знищить мене.

Але краще померти у відчаї, ніж жити у відчаї. Ліпше згоріти у небі, ніж згнити в землі.

Тільки Тесей уб’є Мінотавра.

Тільки цей афінський герой і мерзотник уб’є мого Мінотавра.

* * *

Кажуть, Мінотавр — це чоловік із головою бика.

Я чую це знову і знову, я йду до моря, підіймаю голову до неба і мене трусить від сміху.

Коли люди не знають, вони вигадують. Мені вигадувати немає сенсу. Я знаю правду.

Так, він схожий на бика, але гнівом, а не обличчям. Серцем, а не тілом. Поглядом, а не ревом.

Був час, коли я кохала цього чоловіка із голосом лева, із поглядом Зевса, із рукою Посейдона. Він був братом моїм, він був коханцем моїм. Носив браслети з волової шкіри. Мав товсті зап’ястки і широкі коліна. Він подобався одним жінкам, він лякав інших. Перших він робив своїми коханками. Других він робив своїми рабинями, служницями Семели, богині місяця.

Був час, коли він казав, що любить мене. Я не знаю, як саме — як жінку чи як святковий хітон.

Кажуть, що моя мати, Пасифая, була закохана в білого бика. Що вона понесла від нього Мінотавра.

Це дурниці. Кохати бика могла тільки я.

Але одного дня Мінотавр вирішив, що я маю служити його богам. Що я маю жити вночі та купатися у холодному місячному світлі.

Я витримала рік. Цілий рік я чекала, що його погляд повернеться. Що він знову скаже, як колись: Аріадно, є лише ти — та порожнеча.

Він дивився на мене байдужо, він приводив нових жінок, він бачив себе і тільки себе. Його чоловіча сила стала для нього божеством. За це його називали биком.

Це життя не моє, казала я йому; хтось пришив його до мене, як жмут чорної матерії, я задихаюся в цій клітці — але він лише байдуже посміхався у відповідь. Коли він був добрий, його доброта була нещадна. Коли він був злий, я боялася, що він мене вб’є.

Одного разу я намагалася втекти. Підкупила охоронців, вийшла через чорний вхід, побігла, наштовхнулася на найманців. Вони схопили мене і посадили в клітку.

Я пробула там сім днів. На третій день стала забувати слова. На п’ятий день стала забувати їсти. На сьомий день Мінотавр прийшов до мене.

Він зайшов до клітки, довго дивився мені в очі. Потім ударив в обличчя. Схопив за волосся, потягнув додолу, опустив мене на коліна. Плюнув на мене. І сказав, що прощає мені.

Але ні, він не має права ні карати мене, ні прощати.

Я хочу, щоби Тесей убив його.

Як бика.

Я хочу, щоб Тесей відрізав йому голову.

* * *

Якою є сила твоєї ненависті? Чи вдосталь її, щоб убити? Чи вдосталь її, щоб узяти людину за руку та вести її до смерті? Що дасть тобі смерть того, кого ти ненавидиш? Чи дасть вона тобі радість заспокоєння? Чи смерть сильніша за твою ненависть, і вона зжере її, проковтне її, виплюне і змусить тебе лише ревіти з болю?

Я взяла всю свою хитрість, я опустилася в чорні глибини своєї душі, я витягла на поверхню важке каміння свого серця, я захотіла стати злою, я захотіла стати нещадною, я захотіла відчути насолоду ненависті.

Палац Мінотавра був лабіринтом, його збудував Дедал, найхитріший чоловік на землі. Це був найкращий у світі захист проти ворога. Це був удав із мармуру та глини, який душив непроханого гостя. Душив мовчки, аж поки остання судома відчаю чи голоду затремтить на його тілі.

Ніхто, крім Мінотавра, не знав його сплетінь, за кожним поворотом була пастка, за кожним вигином — кілька коридорів, і лише один був правильний, лише один вів до мети.

Я прийду до Мінотавра, я впаду на коліна перед ним, я попрошу мені простити. Я готова зробити будь-що, скажу я. Я буду хитра, як змія, я буду невловима, як вітер, я буду покірна, як земля під ногами богів.

Я змушу його повірити, що його жорстокість збуджує мене. Ти можеш робити зі мною все, що завгодно, скажу я йому, ти можеш зв’язати мене, ти можеш вимагати послуху і смирення, сама лише думка про покору тобі наповнює мене тремтінням, твоя сила наповнює моє тіло ріками, бери мене, як хочеш, володій мною, як хочеш, воля твоя хай стане моєю, скажу я йому.

Чоловіків збуджує ілюзія влади, чоловіків збуджує жіноча покора, ніби слабкі тіла мають стати ще слабші, ніби тонкі стеблини мають стати ще тонші, ніби душі, зв’язані їхньою силою, мусять іще мати тіла, зв’язані їхніми ременями.

Але занадто велика віра в свою силу є слабкістю.

Мінотавр мав серце бика і душу бика, його збуджувала влада, в його очах було благання моєї покори, він хотів моєї насолоди від його пут, його мотузок, його ременів, його атак, його криків.

Коли сильний прагне ще більшої сили, він програє. Коли володар прагне ще більшої влади, він програє.

Твоя сила, Мінотавре, програє хитрості мого дівочого серця.

* * *

Ти візьмеш мої руки і зв’яжеш їх за моєю спиною.

Ти візьмеш моє волосся, накрутиш його на свій зап’ясток, потягнеш на себе, візьмеш мене за підборіддя.

Ти зробиш мене безпомічною.

Затулиш хусткою мої очі, закриєш долонею мої вуста, зробиш мене сліпою, зробиш мене мовчазною.

Ти вливатимеш стогони в мої груди, ти врізатимеш крики в мої легені, ти вийматимеш їх разом із серцем.

Ти проколеш мене, простромиш мене, прошиєш мене наскрізь і зав’яжеш себе ниткою на моєму тілі.

Ти увійдеш в мене, ти поселишся в мені, ти розлютишся в мені, ти розірвеш мене.

Тіло моє буде твоєю здобиччю.

Рани твої й укуси твої будуть мені медом, будуть мені водою.

Ти робитимеш мені боляче.

Але від болю цього буде мені солодко.

* * *

Минула лише ніч після того, як я надіслала йому цього листа, — і він покликав мене до себе. Вся його злість минула. Вона розтанула від надії бути володарем.