Володимир Єрмоленко - Ловець океану. Історія Одіссея

Це дикі звірі, вони завжди знають, де шукати здобич. Жінки не просто відчувають насолоду чи біль, вони самі стають насолодою й болем. Туман затуляє їхні очі, вони не бачать більше нічого.

Чоловік щасливий, коли іде після кохання. Коли стрілу випущено, стрілок має піти. Кохання для нього починається і закінчується.

Жінка не знає, коли її кохання починається, вона не знає, коли воно закінчується. Вона й далі кохається з чоловіком, навіть коли його вже немає поруч. Коли вона готує їжу, коли засинає, коли нанизує намисто, коли купається в морі. Коли чоловік іде, вона втрачає частину самої себе. Бо він став нею, бо він злився з її тілом, бо він вирвав артерії з її серця та вставив свої.

* * *

Уперше за своє перебування в Аїді Одіссей відчув тепло. Кров бігла швидше його венами, душі померлих уже не видавалися такими холодними, як раніше. Мудрість Тиресія його зігрівала. Мудрість Тиресія пробуджувала його власну мудрість.

— Що більше радощів, то більше страждань, хіба ні, Одіссею? Радість жінки така сильна, що вона стає її полонянкою. Коли радість іде від неї, рана виникає на її місці. Порожнеча спускається з небес, порожнеча, яку ніхто й ніщо не може заповнити.

Все або нічого — ось таємний жіночий інстинкт. Жінка не може кохати чоловіка частинами. Жінка не може віддавати себе частинами, але й брати частинами вона теж не може. Чоловік може прийти до неї дощем, але настане момент, коли дощу їй буде замало. Коли їй стане потрібен той, хто цей дощ посилає. Весь, без залишку.

Жінці завжди здається, що вона отримує від чоловіка замало. Що він ховає в собі ще дещо. Чоловікові завжди здається, що він віддає жінці забагато. Що він мусить лишити собі ще дещо.

Я був щасливий тих сім років, коли був жінкою, Одіссею. І я був нещасний теж.

* * *

Одіссей дивився на сліпого старця; він дивився на темні води Стиксу. Слова Тиресія огортали його, темні кімнати його життя наповнювалися промінням світла, він починав розуміти те, чого давно не міг зрозуміти.

Але коли він дивився на річку, в його душі народжувався сумнів, і межі, проведені цим старим сліпцем, раптом знову стали стиратися.

— Хіба в чоловічих серцях не те саме, Тиресію? Хіба щастя й нещастя не переплітаються в них, немов два голоси, високий та низький? Хіба не це переплетення дає глибину, дає те, що важливіше за щастя й нещастя — наповненість та рівновагу, навіть якщо їх пронизано болем?

Тиресію, ти так багато знаєш, ти мудрий, ти бачиш те, чого не бачать тілесні очі. Але в одному я не погоджуся з тобою. Кохання чоловіка теж ніколи не закінчується. Його кохання — це стріла, справді, але випустивши її, він сам іде за нею. Летить, біжить, ходить землею й шукає, де вона впала. І його теж розтинає відчай.

Скажи мені одну річ, Тиресію. Пенелопа, моя дружина, не прийняла мене після двадцяти років відсутності. Я чекав її на березі п’ять місяців і шість днів. Я шукав її в інших землях, я питав жерців і царів, я молив богів, щоб вона з’явилася біля мене. Я приніс двадцять три жертви. Що сталося з нею, Тиресію? Як я можу її повернути?

— Пенелопа втомилася чекати, Одіссею. Настає мить, коли крапля, що падає в амфору, наповнену по вінця водою, перевертає її.

Жерці Посейдона розповіли їй про Цирцею, Навсикаю та Каліпсо. Вона зрозуміла, що чекати немає сенсу. Чи має вона чекати на чоловіка, який віддав частину себе іншим жінкам? Чи має вона чекати на чоловіка, який належить їй тільки однією рукою, тільки одним оком, тільки однією частиною свого серця? Все або нічого, сказала собі Пенелопа. Ти не зміг віддати їй усе. Тому ти не матимеш нічого.

— Вона знайшла собі іншого?

— Так, Одіссею. Але це не смертний.

— Хто ж він?

— Це бог. Щоб повернути Пенелопу, тобі треба вступити в бій із богом.

Його звати Діоніс.

Аріадна

Розповісти вам історію про Діоніса? Ви справді цього хочете?

Ви хочете солодкого чи гіркого? Ви хочете темряви чи світла? Ви хочете радості чи болю?

Але ж ви знаєте, хто він, правда?

Діоніс — це найсолодший бог, який коли-небудь ходив цією землею. Зачаруватися ним легко, звільнитися від нього неможливо. Кличте його лише тоді, коли відчай торкнувся вашого серця. Коли відчай став вростати у ваше тіло, коли він знищив ваші сади, коли тіло вже не може пити, а душа не може мріяти. Коли серце ваше не хоче битися далі, а легені не хочуть впускати в себе повітря. Він звільнить вас, він дасть вам нове життя. Але ви станете його полонянкою.

Так, бо свобода гірка. І якщо ви хочете щастя, ви обираєте полон. Солодкий полон.

Мене, Аріадну, доньку Міноса, царя Криту, Діоніс врятував від Тесея.

Пенелопу він урятував від Одіссея.

Тесей, Одіссей — вони схожі між собою, навіть іменами. Воїни, герої, мерзотники. Чоловіки, яких ти кохаєш і яких ти ненавидиш.

Любов і ненависть часом не відрізнити одну від одної. Вони дві близнючки, які зрослися серцями.

* * *

Тесей подарував мені кохання, подарував мені біль, подарував мені відчай. Я мала би померти після того, як він покинув мене.

Якщо треба обирати між смертю й життям без коханого, я обираю щось третє. А ви?

Кохання завжди закінчується гіркотою. Починається солодко, закінчується гірко.

Коли я вперше побачила його, він був моєю надією. Надією на звільнення.

Спочатку воїн вас рятує від монстра. А потім сам стає монстром. Спочатку герой вас рятує від мерзотника. А потім сам стає мерзотником.

Отже, Тесей. Слухайте.

* * *

Я одразу зрозуміла, хто він. Чоловік стояв на палубі корабля, що наближався до берега Криту, а я вже знала, що він принесе мені горе.

Він був серед тих, кого Афіни присилали щороку як жертву моєму братові, Мінотавру. Тих, кого мають закинути в темряву Лабіринту, що в ньому є лише вхід і немає виходу, у якому є тільки страх і немає надії. Мінотавр розірве їх там, один за одним, серце за серцем, тіло за тілом.

Сім юних афінських дівчат, сім юних афінських юнаків. Тесей був серед них.

Першої ж ночі після його прибуття всі мені шепотіли: не вір йому, Аріадно.

Я говорила з афінянами з його великого корабля. Я говорила з його воїнами, я говорила з жінками, яких він кохав, я говорила з