Микола Хвильовий - Санаторійна зона

нарешті вийти з тієї плутанини, яка його остаточно завела в тупик. Всі ці красиві слова про людей, про строкатий вінегрет та інше остаточно йому спротивіли. Не заспокоювало його й запевнення себе в тім, що вся справа в ломці світогляду, від котрого він мусив відійти, перецінивши цінності. Не заспокоювало його й припущення, що він рано попав на санаторійну зону, що навіть в цей глухий закуток треба приходити з більш світлою головою. – І він, величезна сильна людина, забрівши вдень у чатинник, раптом озирався, як тать, і спішив вийти на порожнє місце. Отже, він давно шукає тієї крапки, куди б могли зійтися кінці напруженої мислі. І Майя це тонко підмітила.

На річці стояли сторожкі шамотіння. Десь кричав санаторійний дурень, і крик його був глухий і далекий. На Гралтайських Межах маячила експериментальна ферма химерною крапкою.

Нарешті Майя прокинулась від задуми і сказала:

– Ходім у палату. Я з тобою хочу поговорити.

V

– От що! – сказала Майя, коли анарх зачинив двері. – Я все-таки не вірю тобі, щоб ти мене кохав.

Анарх ходив широкими кроками по своїй палаті, де, крім нього і Майї, нікого не було, і палив цигарку за цигаркою.

– Я думаю, – продовжувала Майя, сміючись своїм тихим негарним смішком, – що й взагалі ніякого кохання нема, а єсть тільки потяг до coitus’a. Звичайно, таким твердженням я не відкриваю Америки, зате я ще раз підкреслюю одну з великих істин. Крім того…

Майя зупинилась і підійшла до вікна. Потім приложила свою щоку до скла і подивилась кудись.

Стояв літній хмарний вечір. Небо було сіре і мовчазне. Це було за годину до нічної лежанки.

Санаторій майже спорожнів, і тільки з дальнього плацу доносились голоси хворих, що грали в крокет, та на кухні дзвеніли тарілки.

Майя помовчала деякий час, потім одійшла від вікна і сіла на сизий палатський стілець.

– Да… – сказала вона. – Крім того, що я ще раз підкреслюю одну з великих істин, я хочу зробити екскурс в нетрі женської душі. – І кинула: – Ти… як, маєш охоту мене слухати?

Анарх нічого не відповів і ступав, підсмикуючи плече. Зрідка він підходив до вікна і дивився на срібну стьожку ріки, яка гадючилась крізь вечорові сутінки і пропадала в туманному обрії. Яблуневий глуш і дальні дуби стояли нерухомо. Над диким малинником нависли важкі масиви хмарних хребтів.

Анарх перевів свій погляд на садові стільці і раптом побачив на одному з них Карно. Метранпаж сидів нерухомо, мов різьблення, і держав на коліні книгу. Якась мисль метнулась анархові в голові, коли він подивився на Карно. І анарх збентежений пішов до дверей.

– Мовчанка – знак згоди, – сказала Майя і ще раз засміялась тихим негарним смішком. – Очевидно, ти маєш охоту слухати мене? Так слухай же! – і вона підійшла до анарха. – Отже, зробимо екскурс в нетрі женської душі. Я гадаю, що це небезінтересно. Історія женської душі – це ж велика тайна, куди ввійдуть тільки вибрані. Ще не один натхненний поет і не одно перо зламає під глухим вікном цього невідомого сфінкса. – Майя положила руку на анархове плече і сказала: – Правда, знігсшибательні слова: сфінкс, тайна… Ха-ха!

– Але, власне, я й досі від тебе нічого не почув! – кинув анарх.

– І це правда! – засміялась Майя. – Це, знаєш, у мене такий прийом: я хочу тебе заінтригувати – от і воджу за ніс. Це прийом чекістів. Да… – поволі говорила вона. – Як ти гадаєш… багато серед нас, хворих, чекістів?

– Навіщо це тобі? – покривився анарх.

– Та так… Мені чогось здається, що й ти таємний чекіст!

– Покинь говорити єрунду! Кажи скоріш, навіщо ти мене покликала сюди? Мені ніколи!

– Ніколи? – різко сказала Майя і нахмурилась. – Да… А як ти… повірив би, коли б я тобі сказала, що я – тайна чекістка? Ти як… повірив би мені?

Анарха ці розмови вже виводили з себе. Він теж перейшов на різкий тон.

– Я уйду! – і взяв капелюха.

– Ні, почекай! – схопила його за руку Майя. – Не віриш – не треба!.. А про женську душу я все-таки хочу сказати. Отже, екскурс. – Я тільки-но підкреслювала велику істину, що кохання нема, а єсть лишень потяг до соіtus’a. Але це неправда. Саме про істину, бо ж абсолютної істини нема навіть в математиці. Я не знаю точно, що там Ейнштейн доказує, але у всякім разі в данім випадку він являється для мене підтвердженням… Отже, стара істина про абсолютний потяг до coitus’a є, можна гадати, така ж фікція, як і платонічне кохання. Даю приклад: перший раз я віддалася сильному, красивому самцю. Віддалася йому не тому, що покохала, а тому, що так було треба. Це була ідейна офіра, і про неї – іншим разом. Кохала ж я нікчемного, некрасивого, кирпатенького юнака, який потім, коли брав мене, не знав, як взяти; безпорадно топтався на однім місці, і я часто з гидливістю допомагала йому. Але цей нікчемний юнак тепер стоїть перед моїми очима, і навіть більше скажу: коли я віддаюся зараз комусь – ну, хоч би тобі… – ти знаєш, чому я за час coitus’a заплющую очі?

Майя зупинилась і уважно подивилась в анархові зіниці. Анарх стояв, схрестивши руки, і стежив за нервовими зайчиками, які бігали по Майїнім обличчі. Він вдивлявся в ці зайчики і почував, що й йому щось смикає щоку, і Майїна рука, яка лежала на його плечі, все більш набирала ваги і, здавалось, неможливо давить його. Він хотів сказати Майї, щоб вона скинула свою руку, і не міг чомусь цього зробити, наче хтось здавив йому горло… А рука знову набирала ваги, і, мабуть, тому, що це було в звичайній обстановці, яка наймрійливішого фантазера не могла б навести на якісь таємничі попередження, – анархові прийшло в голову, що він остаточно захворів.

Власне, Майї він майже не чув: перед ним стояла метранпажева постать, яку він тільки-но бачив на стільці. Карно, здалося йому («яка глупота!»), стежить за його вікном.

– От глупота! – вже голосно сказав він і скинув Майїну руку з свого плеча.

– Не глупота, а справжня правда! – не зрозуміла його Майя. – Ти, звичайно, ніколи не догадаєшся, чого я заплющую очі за час coitus’a… Я заплющую того, що в цю хвилину уявляю собі образ того нікчемного юнака, і уявляю собі, що це він мене бере, а не ти або хтось інший.

І Майя ще раз засміялась тихим негарним смішком.

– От тобі фікція платонічного кохання і абсолютна істина! – сказала