Микола Хвильовий - Санаторійна зона

волею до смерті. По суті кажучи, ми живемо зовсім не для того, щоб жити, а для того, щоб умерти. Така наша воля. Решта – не більше як ілюзія. І дивно було б, коли б я оголосив похід проти самого життя.

– І це ви серйозно кажете? – збентежено спитала сестра Катря.

– Цілком серйозно… Хоч це й не значить, що я примирився з таким становищем, з такою роллю на землі.

– Але почекайте. Яке ви маєте право говорити так? З таким же поспіхом і я можу пропонувати свій прогноз…

– Безперечно. Але наш прогноз, як ви мені колись самі сказали, буде паліативом. А в данім випадкові треба найти…

– Ні, ви просто перекручуєте мої слова! – з обуренням перебила анарха сестра Катря. – Це було сказано зовсім з іншим сенсом.

Анарх взяв за руку сестру Катрю і усміхнувся:

– Ну, не гнівайтесь… Бачите, не тільки ви обурюєтесь на мене, – я й сам ненавиджу себе, висловлюючи те, що ви зараз чули. Але що ж робити – так воно єсть і так воно буде. Для нас, безґрунтовних романтиків (а до них належите і ви, і я, і Хлоня), – для нас це, безперечно, боляче. Але, по правді кажучи, і землі, очевидно, боляче держати нас на своїх плечах. Процес машинізації людини іде неухильно, і ніхто його не стримає. І наше завдання тільки прискорювати його.

– Ніколи! – різко сказала сестра Катря.

– От бачите! Ви така тендітна дівчина, людина з таким м’яким характером, але й ви затримуєте цей непереможний хід. Очевидно, я не помиляюсь, кажучи, що і землі важко держати нас на своїх плечах. Коли хочете, тепер мене мучає не стільки міщанська навала, скільки свідомість того, що я і зайвий, і шкідливий чоловік. Раніш, в інші століття були зайві люди, а тепер ці зайві не тільки зайві, але й шкідливі. Я бачив колись, як убивали старого, глухого, нікому не потрібного пса. І – повірте мені – коли добивали цього собаку, він таки ухитрився когось укусити за руку. Так і з нами. Ми – останні з могікан, остання фаланга зайвих людей. І, передчуваючи свою остаточну загибіль, ми теж норовимо укусити когось за руку.

– Почекайте, – зробила здивовані очі сестра Катря. – Що ж тоді, по-вашому, революція?

– По-моєму? По-моєму – романтика, а справді штейнахівське «омоложеніє».[45] Теж приблизно – і всяка війна, хоч це і застарілий спосіб вентиляції. Хіба ви не чули, що розумні люди, до яких належать так звані франкмасони, над цим спеціально і працюють, саме: вентилюють землю побоїщами. Для того ж, щоб краще можна було натравити одну державу на другу, до цієї прекрасної чоловіколюбивої громади належали й належать воротили всіх великих держав. Наприклад: щоб розпочати війну, припустім, між Германією і Францією, треба було тільки найти причіпку. Що ж до розв’язання цієї справи, то вона давно вже була розв’язана за дружньою чашкою кави в масонській ложі воротилами цих держав. Це називається провентилювати трохи землю.

– Невже це правда? – подивилася перелякано на анарха сестра Катря своїми безцвітними очима і знову взялася за чорненький бантик.

– Не лякайтесь. Звичайно, це просто базарна вигадка, – перемінив раптом тон анарх. – Я хочу сказати тільки одне: ми не тільки зайві люди, але й шкідливі.

Сестра Катря задумалась. Непокірні кучеряшки раз у раз налазили їй на очі, і вона їх одкидала нервовими рухами. – Росли тіні. Над командною висотою низько проходило сонце. Зрідка з города долітали неясні гудки. – Сьогодні (як і завше в неділю) одну лежанку було одмінено, а тому й хворі порозходились за грані санаторійної зони.

– Ні, все-таки скажіть мені: ви серйозно говорили? – спитала, прокидаючись від задуми, сестра Катря.

Анархові стало шкода дівчини, і він сказав:

– Ні, то я, звичайно, жартував.

– Цікаво: ви навіть умієте жартувати? – зареготала за бильцем Майя і вискочила з виноградного куща.

Майя так тихо підійшла до веранди, що анарх і сестра Катря, почувши її, здригнулись.

– Підслухувати, кажуть, некрасиво! – нервово кинув анарх.

Майя прищулила очі і зійшла на веранду.

– А ви відкіля це знаєте?

– Що таке?

– Так от те, що я підслухувала?

– А коли не підслухувала, то могла б зійти сюди і простіш!

– Савонаролочко! – і Майя безцеремонно закинула на його шию свою руку. – Покинь учительствовать, бо ця роль до тебе не підходить.

Сестра Катря одразу якось знітилась і нарешті підвелася.

– Куди ж ви? Чого тікаєте? – грубо кинула Майя.

– Я тікаю?

– Ви тікаєте. Мені принаймні так здається.

– Коли вам так здається, то я сяду.

І сестра Катря знову сіла на своє попереднє місце.

– От і добре! А тепер скажіть мені: чого мені не можна підслухувати?

– Коли ви така наївна, то я вам можу сказати: це не достойно серйозної людини, – кинула сестра Катря.

– Ха-ха! Серйозної людини? По-вашому виходить, всякий охранник є втілення наївності?

– Я трохи не так висловилась, – почервоніла сестра Катря. – Але я гадаю, що ви мене все-таки розумієте. І потім, ви ж не охранник?

– А ви відкіля це знаєте, що я не охранник?

– Майя! – похмуро сказав анарх. – Покинь дурниці говорити.

– О, мої наївності! Мовчу. Мовчу, як сфінкс. – І раптом додала: – А все-таки ваші розмови про франкмасонів я підслухала.

– Тим гірше для вас! – несподівано перейшла на різкий тон сестра Катря і на цей раз рішуче підвелася.

– Не затримую! – і Майя провела прищуленими очима тендітну дівчину.

Анарх мовчав.

– Ну… – сказала Майя, коли вони залишилися вдвох. – Ти все-таки серйозно не подумай, що я вас підслухувала. На чорта ви мені здалися! Я, власне, прийшла до тебе порадитись, що нам робити з цим типом…

– З яким типом?

– Ну, хіба ти не знаєш?… – і Майя розширила ніздрі свого виточеного носа і, як це може робити тільки самочка, перевела погляд на свої грудні яблука: задумалась.

Але анарх тільки вдав із себе спокійного: підозрілість знову затривожила його. І хоч він знав, що це – результат істерії, але від цього йому не було легше. І Майя тонко підмітила його настрій, натякнувши на метранпажа. Сьогодні анарх, між іншим, зовсім не цікавився Майєю, як це було раніш. Сьогодні якось враз пропала в нім зацікавленість щодо неї. Очевидно, він давно вже інстинктивно шукав тієї сильної крапки, куди б могли зійтись кінці напруженої мислі, де могла б скупчитись вся увага. В данім разі роль цієї крапки (можливо, випадково) відіграв метранпаж. Саме яблука. Випадок з яблуками раптом навів на ту мисль, що від Карно нічого не можна сховати. І справді, інакше і не могло бути: анарх мусив