Роберт Льюїс Стівенсон - Острів Скарбів

Тому я вирішив почекати. Якби не добра нагода, то мені, ймовірно, довелося б відмовитися від свого наміру. Але вітер раптом змінив напрямок і подув не з півдня й південного сходу, а з південного заходу. Раптовий шквал зрушив «Іспаньйолу» проти течії. Канат під моєю рукою провиснув і занурився у воду. Зраділий, я витяг свій морський ніж, розчепив його зубами й перерізав канат до половини. Потім я почекав нового пориву вітру. У каюті зчинився гамір, але я так захопився своєю справою, що не звертав на те уваги. Потім, нудячись, став прислухатися. Я впізнав голос боцмана Ізраеля Гендса, що служив каноніром у Флінта. Його співрозмовником був, мабуть, пірат у червоному нічному ковпаку. Обоє, судячи з голосів, були як чіп п’яні й не припиняли пити. Один із них розчахнув ілюмінатор і з лайкою щось кинув – певно, порожню пляшку в море. Утім, вони не тільки пили, але й сварилися. Лайки сипалися градом, а іноді мені здавалося, що справа йде до бійки. Однак щораз буча спадала нанівець і голоси трохи вщухали.

На березі між деревами виднілося полум’я великого багаття. Хтось наспівував стару матроську пісню, виводячи після кожного куплета такі нескінченні тягучі рулади, що можна було тільки дивуватися терпінню співака. Я не раз чув цю пісню під час нашого плавання й мені пригадалися її слова:

Усі сімдесят п’ять не повернулися додому!

Вони тепер лежать на дні морському…

Я подумав, що тужлива пісенька відповідає настрою піратів, що зазнали сьогодні важких втрат. Утім, я швидко переконався, що всі пірати були так само жорстокі й байдужі, як і їхня морська стихія-годувальниця.

Нарешті знову налетів шквал, і шхуна підсунулася до мене в темряві. Канат провис, і я перерізав останні волокна. Вітер майже не займав мій човник, і за мить повз мене проплив ніс «Іспаньйоли», що повільно повернулася й пішла за водою відпливу.

Я працював веслами щосили, боячись перекинути човник. Та всі мої зусилля йшли намарно, тож мусив відштовхнутися від корми, бо лишатися під бортом шхуни було небезпечно. Коли відштовхувався, до рук мені потрапив кінець каната, що висів на кормі. Я підхопив його. Чому зробив це – не знаю. Ймовірно, то було несвідомо. Але коли канат опинився в моїх руках і я переконався, що він міцно закріплений, мені стало цікаво, і я вирішив зазирнути в кормовий ілюмінатор.

Тримаючись за канат, я привстав у човнику, щоб заглянути в каюту. Тим часом шхуна і її супутник, мій човник, швидко мчали за течією й порівнялися з багаттям на березі. Судно «заговорило», як кажуть моряки, тобто з шумом краяло хвилі, і, поки я не зазирнув в ілюмінатор, не міг зрозуміти, чому пірати не б’ють на сполох. Ризикуючи перекинутись, я заглянув у каюту лише раз, але й цього було цілком достатньо: Ізраель Гендс і його товариш зійшлися врукопаш і вчепилися один одному в горлянку.

Я швидко опустився в човник – ще секунда, і він би перекинувся. У мене перед очима й досі стояли люті, налиті кров’ю обличчя піратів, освітлені тьмяним мерехтливим світлом лампи. Я навіть заплющив очі, щоб відігнати від себе цю нав’язливу картину.

Нескінченні рулади на березі нарешті урвалися, і пірати хором загорланили свою улюблену пісню:

П’ятнадцятеро чолов’яг на скриню мерця,

Йо-хо-хо, та ще й пляшка рому!

Пий! І диявол тебе доведе до кінця.

Йо-хо-хо, та ще й пляшка рому!

Я подумки погодився зі співаком – і справді, ром є головною причиною бійки в каюті «Іспаньйоли».

Мій човник раптово здригнувся, нахилився й змінив курс. Швидкість течії підсилилася. Розплющивши очі, я побачив, що навкруги шумлять, пінячись і злегка фосфоресціюючи, дрібні бурунчики. «Іспаньйола», що пливла за кілька ярдів поперед мене, теж, здавалося, змінила курс. Вдивившись у темряву, я пересвідчився, що її тепер відносить до півдня.

Я озирнувся на берег, і серце моє тривожно забилося. Просто за спиною я побачив полум’я багаття. Течія різко повернула праворуч, захопивши і важку шхуну, і мій тендітний човник. Бурхливим квапливим потоком хвилі поспішали через вузьку протоку у відкрите море. Раптом шхуна зробила ще один поворот під кутом у тридцять градусів, і на борту почувся лемент. По трапу затупотіли ноги, і я вирішив, що пірати припинили бійку, хміль умить вивітрився від несподіваної небезпеки.

Я ліг на дно човника й здався. Коли вийду з протоки, то неминуче потраплю в смугу прибою, і моїм мукам буде покладено край. Я очікував загибелі, але не наважувався йти їй назустріч із широко розкритими очима. Лежав протягом кількох годин, чекаючи на смерть, і хвилі заколисували мене й обливали бризками. Поступово мене опанувало дивне тупе заціпеніння, і я, попри весь жах, забувся й заснув, згадуючи про домівку і про наш старий готель «Адмірал Бенбов».

Розділ XXIV

У човнику

Коли я прокинувся, уже розвиднилося. Я побачив, що вода несе мене уздовж південно-західного берега Острова Скарбів. Сонце зійшло, але його заступав мені масив Підзорної Труби, що обривався до моря стрімчаками. Неподалік височіли Грот-щогла й Бізань– щогла з темними голими вершинами, оздоблені стрімчаками в сорок-п’ятдесят футів заввишки, оторочені валунами. Від мене до острова було десь чверть милі, тож першою майнула думка – узятися за весло й прямувати до берега. Та невдовзі я відмовився від цього наміру. Між стрімчаками кипіли й пінилися буруни; величезні хвилі щомиті з гуркотом здіймались вгору. Наблизитися до берега – означало йти на неминучу загибель: я або потону, або розіб’юся об скелі. Крім того, на скелях лежали, зрідка поринаючи у воду, якісь незграбні страховиська, схожі на величезних слимаків. Їх було десятків два, і вони так ревіли, що перекривали гуркіт прибою.

Як я довідався згодом, це були морські леви, абсолютно небезпечні тварини. Однак їх вигляд і прибій при стрімких скелях відбив мені охоту приставати до берега, і я волів краще загинути у відкритому морі.

На щастя, на північ від Грот-щогли я помітив довгу піщану смугу, що оголилася під час відпливу. Далі на північ виднівся Лісистий мис – така назва була на мапі, – порослий високими зеленими соснами.

Я пригадав слова Сильвера про північну течію вздовж західного берега Острова Скарбів і, здогадавшись, що потрапив у неї, вирішив оминути Грот-щоглу й спробувати пристати до більш гостинного на вигляд Лісистого мису.

Морем