Ганна Хома - Львів. Вишні. Дощі

припиніть. — Усміхнена Юстя раптом здригнулась. Далися їм всім ті п’явки. Вже от — четвертий за сьогодні.

— А може, я цей… — затнувся дідусь. Його руки затремтіли, а вицвілі голубі очі раптом зволожились. — Кавою пригощу?

— Одного дня обов’язково пригостите, — пообіцяла дівчина, обережно вивільняючи долоню. В повітрі густо пахло товченою шипшиною, вересом та гвоздикою.

— Справді? — Дідусь розплився в щасливій усмішці. — Гарного тобі дня, красуне, й всіх гараздів! — тепло попрощався та вийшов з аптеки.

— І вам!

Срібні балабончики над дверима весело проспівали прощальну мелодію.

— Ще один кавалер? — жартома запитала Світланка.

— Ой, припини! — відмахнулась русявка, ховаючи руки в кишенях. У правій були якісь папірці, в лівій — півплитки чорного «Світочу». Густий запах вивітрився, як тільки за відвідувачем зачинились двері. Залишився тільки легкий квітковий аромат із домішкою суниць.

— Та що припини? Тобі, Юстю, хлопця треба! Тоді й інші чіплятися не будуть!

— Ти думаєш? — примружилась дівчина, схиливши голову набік.

Світланка знизала плечима та вийшла в підсобку.

Чергу до двадцятитрьохрічної русявки частіше займали чоловіки, і вона добре знала чому. Довге волосся дівчина вкладала косою навколо голови, наче віночок, чи халу — хихотіли співробітниці, — а її сіро-зелені очі були схожими на глибоке море чи трясовину, бо саме вони й затягували туди всіх осіб чоловічої статі — від немовлят, які щиро посміхалися їй беззубою посмішкою, хоча хвилю тому рюмсали чи вередували, і до сивочолих панів, які при вході гордо відставляли ціпки та палиці й намагались не кульгати.

Юстина Вишня працювала провізором в улюбленій аптеці на Соборній вже не перший рік. Їй імпонувало тут усе: і бездоганна чистота, й премудра робота зі складниками для ліків, приємний колектив без пліткарок та злих язиків — якщо й вколювали когось, то жартома. Завідуюча їй одразу сподобалась: привітна, доглянута жіночка в чорних окулярах та світло-зеленому діловому костюмі обійняла її, зануривши в запах імбиру та барбарису, й промовила альтом:

— Марта!

— Марта… А по батькові? — Юстя чекала на продовження, але жінка відмахнулась.

— Просто Марта. Мене так всі дівчата називають. До речі, дівчата, це — Юстина, буде працювати з нами. Прошу не ображати!

— Та коли ж ми кого ображали? — вперед виступила пухкенька, як галицька здоба, дівчина. Вона весело всміхнулась, і Юстя відчула солодкий аромат кориці й ванілі.

— Це Дзвінка. А ота білявка — Світлана. Легко запам’ятати. Ну, це потім. А спершу, — завідуюча урочисто розвела руки, — вітаємо тебе в нашій таємній аптеці! — стишила голос на останніх словах.

— Чому таємній? — дівчина й собі перейшла на шепіт.

— Бо має таємний вхід у підземелля!

— Знаю, у Львові багато підземних ходів.

Марта кивнула, продовжуючи:

— Більше двохсот років тому тут була заснована найдавніша аптека «Під угорською короною». І не абиким: знатного роду був чоловік — французький емігрант Олександр Лоншан де Бер’є.

— Шерше ля фам[1], — пожартувала Юстя. Завідуюча всміхнулась.

— Маєш рацію, колектив у нас тільки жіночий, але добрий. Ти швидко увіллєшся! Отут у нас робоча зона, — жінка пройшла через підсобку та вказала на просторий зал з великими вікнами. — Походи собі, роздивись.

— Мені дуже подобається, — кивнула Юстя. Під ногами була вигадлива керамічна плитка. Дерев’яні меблі з різьбою, металевими решітками й монохромними шибами викликали щирий захват. Старовинний сейф та оригінальний годинник додавали нотку містичності та автентичності. Кругом було багато аптечного посуду: фарфорові ступки й товкачики різних розмірів, великі й маленькі мірні колби, шпателі, капсулаторки, скляночки з прозорого й темного скла з етикетками латиною, написаними чорною або червоною фарбою. На робочому столі розмістилися вертушки зі штангласами, заповненими лікарськими речовинами, бюреткова установка з рідинами та аптечні ваги. Юстина провела долонею по гладенькій поверхні й відчула, як шкіру поколюють маленькі голочки: саме тут відбувалася магія приготування ліків.

— Ще б пак! — Завідуюча задоволено розглядала акуратні стелажі. — Маємо ціле багатство. А певний час того всього не було. Дефіцит після Перебудови!

— А в чому тоді ліки відпускали? — запитала Юстя.

— Закуповували на парфумерній фабриці баночки для кремів — фасували в них гомеопатичні кульки. Для розчинів фурациліну й антисептиків брали пляшки з-під вина та шампанського. У нас після кожного свята кілька залишалось. Ну, і з дому приносили, — весело підморгнула жінка. — І такі цікаві ті пляшечки були — просто чудо! Мазі в півлітрові слоїки викладали, а як менше треба було — то в баночки з-під майонезу. Звісно, весь посуд мився та стерилізувався, як аптечний.

Дівчина кивнула. Вона вже уявляла, як сидить за столом та готує ліки. І Марта наче відчула її думки:

— Виробничий процес у нас добре налагоджений. Ну, все це ти знаєш з університету. А якісь питання будуть — дівчата підкажуть. Очі бояться, а руки роблять, — посміхнулась завідуюча.

Так і сталось. Дівчина швидко влилась в робочий процес, подружилась із дівчатами й спритно давала собі раду.

— Добридень! — Балабончики привітно задзеленчали, впускаючи до аптеки високого білявого молодика у чорній вишиванці й з великим наплічником за спиною. Наче у відповідь у вікна весело забарабанив дощ — дрібний, прохолодний. Якраз, щоб розігнати важку спеку. Тротуар за вікном миттю вкрився розсипом чорних мурашок.

«Турист, чи що», — подумала Юстя. Влітку їх по Львову повно ходить: тамують спрагу подорожей старовинними вуличками й легенди всотують, наче губки. Дівчина обернулась і ледь не впіймалась на гачок: терпко-голубі очі вабили розчинитись в них.

— Добридень, — відповіла приязно, та мимоволі насторожилась. Внутрішній голос шепотів про небезпеку. Цей хлопець аж ніяк не був схожий на хворого чи немічного. Чого йому треба? Настоянка для щастя чи від роботи нудної? Чи дощ зайшов перечекати?

— А чув я, дівчата, що у вас є наливка помічна, — голос у хлопця був оксамитовий, густий — наче не говорив, а співав. — Бадьорить, дух підіймає. На морелях, — він аж прицмокнув, вимовляючи останнє слово, та весело підморгнув Юстині.

За сусідньою лядою захихотіли, шепочучись: хлопець був симпатичний, веселий — те, що треба для гарного настрою. В дівчині прокинувся азарт:

— Часом не вишнівка? — вирішила й собі пожартувати.

— Вишнівка… Солодко звучить. — Незнайомець облизав тонкі губи, й дівчина безтямно повторила його рух. Похитала головою, скидаючи оману. Хлопець вабив її, та водночас лякав. То он ти який? Що ж, давай посміємося: в цю гру можна грати удвох.

— Була така, була. — Юстя підійшла до ляди ближче, ледь втрималась, щоб не скривитись, — від рюкзака добряче несло цибулею впереміш із часником, повабила хлопця пальцем, замилувалась його довгими пухнастими віями і, коли між їх вустами залишилось півподиху, таємниче прошепотіла: — От тільки, на жаль, закінчилась. Якраз сьогодні, уявляєте?

Дівчата