Yuleesi - Стражі Дзеркала , Yuleesi

-А він що? – поцікавилася Ем, даруючи посмішку Альтаїрові, який саме глянув на неї.

-А що він? – Рубі похмуро спостерігала, як Міа, про щось без упину базікаючи, застібала блискавку на куртці Севена. На самому Севені. – Я ж не бігаю довкола з транспарантом «Ми з Мією вороги, бо не можемо поділити хлопця».

-Він не зрозуміє, - з серйозним виразом обличчя мовила Катрін, забувши на мить про свої біди. – Там не вказано, якого саме хлопця.

-Я стрілку домалюю, – буркнула Рубі, ловлячи погляд Етелхарда.

Катрін зареготала вголос.

-Збираємось! – над табором пролунав бадьорий голос Наставника Алісдейра, і дівчата підхопились на ноги.

-Пам’ятай, – стиха нагадала Рубі, коли вони підійшли до автомобіля. – Жодних знаків уваги. Жодної спроби виділити.

-Та добре, – буркнула Катрін і полізла досередини. Рубі приземлилась біля сестри – сьогодні за кермо сідав Пілот, тож Емілія сіла на переднє пасажирське сидіння з величним виглядом королеви, що вшановує когось своєю присутністю. Ернандес закотила очі – супер, тепер вона буде третьою зайвою на задньому сидінні.

-Катрін, – о, про вовка промовка, Наставник наче з повітря виник біля них. – Нам потрібно поговорити…

-Слухаю вас, Наставнику, – і Рубі подумки стоячи зааплодувала сестрі. Голос прохолодний, рівна інтонація, хоч Ернандес знала, що Катрін готова вмерти за можливість залишитися із Алісдейром наодинці.

-Ні, не тут, – Дей здивовано глянув на дівчину, наче вперше побачив. – Наодинці.

-О, я думаю, на це немає часу.

Катрін чемно усміхнулася і швидко відвернулася до вікна.

Рубі придушила сміх.

                                                     ***

До середини дня Рубі прокляла авто, Катрін, Наставника і всі заплутані стосунки на цій планеті. Спостерігати за Наставником було весело – він так уперто намагався зазирнути в очі Катрін, що мало не виліз на неї повністю. Катрін, дослухаючись до їхніх з Емілією порад, ігнорувала його, наче він був ароматизованою «ялиночкою» для освіжування повітря.

Спереду ж панувала ідилія. Емілія граційно, мов на троні, сиділа на сидінні, а Пілот, як підозрювала Рубі, мав би заробити косоокість, оскільки намагався водночас дивитися і на предмет свого обожнювання, і на дорогу.

Ернандес вкотре пошкодувала про те, що їм заборонено слухати музику.

Невеселі думки накочувалися одна за одною. Чого Міа до неї причепилася? Чому не розповіла раніше про те, що у неї почуття до Севена? Що означає «Він від тебе не відступиться»? Навряд чи хлопець запалав до неї неземним коханням. А кохання, якщо воно не народилося на небесах, рано чи пізно згасає. Тож, навіть, якщо Севен справді щось відчуває до неї, то з часом це мине, і Міа отримає його у свою власність. Навіщо ж було влаштовувати це показове шоу?

Рубі несвідомо водила пальцем уздовж леза ножа. Інколи їй здавалося, що не судилося жити нормальним життям, обов’язково треба мати проблеми, наживати ворогів, страждати… Інакше життя не буде таким цікавим.

З роздумів її вивів ривок і виск гальм. Наготувавшись лаятись і навіть набравши в легені повітря, Рубі глянула вперед і витратила усі запаси на приголомшене:

-Та ви, мабуть, жартуєте…

-Дежавю, – повідомила Катрін, обернувшись.

Знову попереду, як і позаду, вервечка машин. Знову вони приголомшено виходять з них і мовчки дивляться вперед, не в змозі підібрати слова. Але тепер Рубі точно знала, з чим вони зіткнулися.

Їх було близько сотні. Худющі тіла, наче кістки, обтягнені шкірою. Абсолютно лисі черепи, на яких випиналися багряні вени. Чорний колір очних яблук. Вишкірені у посмішках зуби.

Одержимі, які прийняли своїх демонів.

Слуги.

Ернандес різко видихнула, коли біля неї наче з-під землі виріс Севен.

-Я підозрюю, зараз буде гаряче, – мовив він, не зводячи погляду з істот попереду.

-Цілком може бути, – вона слабо усміхнулась. – Але ж не вперше.

-Так. От тільки їх багато, – він говорив так, наче прощався. – Не всі можуть доїхати до Делігіро.

-Здурів? – обірвала його Рубі, кинувши на хлопця звірський погляд. – Наврочиш.

-Я не вірю в зурочення, Страж Ернандес. – Він засміявся і раптом узяв її за руку, сплітаючи їхні пальці. Рубі ясно почула, як за спиною загарчала Міа. Наставники не звернули на них уваги, скупчившись біля першого автомобіля.

-А в що ти віриш, Страж Етелхард?

-Аселет, – м’яко поправив він. – Для тебе я – Аселет. Хоча б зараз, коли ми можемо загинути.

-Гаразд, Аселет, я…

-Я вірю в долю, Рубі.

І раптом вона відчула себе в його обіймах. Його очі замінили їй небо.

-І я вірю в нас…

Їхні уста сплелися в поцілунку, що примусив забути про все. Він змив реальність, як шалена тропічна злива. Рубі пригорнулася до нього так близько, як тільки могла – прагнучи злитися з ним, стати одним цілим, щоб ніколи не відпускати його від себе.