Yuleesi - Стражі Дзеркала , Yuleesi

-Ернандес, я ж попереджав, ви у парі тільки на майданчику! – Крикнув Наставник Мо, сміючись. Наче за його спиною не стояло кілька десятків Слуг.

Севен, розсміявшись, міцно пригорнув її до себе, а тоді відпустив і перехопив зручніше меча.

-Уперед, – тихо сказав він.

І вони кинулися у різанину.

Пізніше Рубі згадувала той момент – кривава бійня назавжди закарбувалася в її пам’яті. Коли того вечора в провулку вони боролися з Одержимими, їй здавалося, що це межа її сил і витримки. Але вона помилялася.

Край був тут.

Там у провулку достатньо було короткого надрізу на шкірі Одержимого посвяченим ножем. Але Слуги були сильніші. Вони не просто розуміли, що вони Одержимі. Вони пишалися цим. Служили демонам, які в них вселялися. І це робило їх непомірно сильними.

Усюди була кров. Рубі не хотілося розгадувати, чия вона була. Слуги не поступалися. З диким реготом вони кидалися в саму гущу бійки, не зважаючи ні на порізи, ні на подряпини. Схоже, єдиним засобом їх зупинити було встромити їм меча в груди по саме руків’я. А вони це, швидше за все, розуміли.

Рубі здавалося, що вона помре просто тут. З іншого боку, у неї виникло враження, що вона перетворилася на автомат.

Вдарити. Ухилитися. Знову вдарити. Подряпина. Не зважати. Вперед. Збоку. Відступити. Плями крові. Здряпана шкіра. Синець. Удар. Катрін. Севен. Ні. Випад... Усе змішалося в одну криваву пляму  – втома, бруд, кров, смерть, Слуги, зброя… Не існувало більше часу. Нічого більше не існувало. Окрім…

Рубі раптом поточилася і мусила стати на коліно, щоб не впасти. Час немов завмер. Вона бачила, як навколо вирує бій, але не могла і пальцем ворухнути. Їй хотілося кудись бігти, допомогти Стражам, боротися, але вона не могла.

Усе навколо заволокло мрякою, і вона побачила самотню фігурку дівчинки, яка виступала з густого туману попереду.

Рубі хотілося крикнути. Покликати її. Але все, що вона змогла, це прошепотіти:

-Бланш…

Так, перед нею стояла її сестра, така, як вона і пам’ятала: величезні очі, копиця кучериків, широка усмішка… Яка чомусь була моторошною.

-Рубі, – голос теж не належав її сестрі. Він був чужий, наче металевий, а своїм різким звуком нагадував уламки скла. – А ти все не можеш заспокоїтись…

-Про що ти? – Ернандес аж сама здивувалася, наскільки хрипко звучить її голос, як важко їй говорити.

-Ви, Стражі, такі… Нерозсудливі? Вперті? Тупі? – на дитячому личку Бланш відбилася гримаса ненависті. – Вас вже попереджали. А ви продовжуєте йти вперед.

-Це наша робота, – прохрипіла Рубі. – Наше покликання.

-Ви її не врятуєте, – зашипіло щось, яке взяло на себе образ Бланш.

Раптом контури фігури розмилися і наступної миті перед нею стояв Севен.

-Ти…

-Рубі, – Севен усміхався. Посмішка була такою ж холодною і чужою. – Відступи. Не губи себе. Вона потрібна нам.

-Саме тому ми підемо до кінця, чого б це не коштувало!

Дівчина раптом відчула неймовірний приплив сил. Підсилений адуляром ніж злетів угору, завертівся срібним вихором довкола її руки. А тоді вона по саме руків’я застромила його у серце фігури попереду.

-Ні!

Нелюдський крик потряс усе довкола.

Севен затремтів, видозмінюючись. Фігура розпливалася, ставала все більшою, більшою, перетворювалася на згусток мороку, який затуляв собою небо, випивав сили, поволі вбивав. Величезну кулю найчорнішої ночі пронизували блискавки, земля тремтіла і хиталася під ногами, але Рубі і далі перебувала в якомусь позачасовому просторі – вона існувала завжди і ніколи. Наодинці з цим жахом.

Раптом все припинилося так само різко, як інколи вимикають світло. Морок розсіявся і всередині сфери Страж знову побачила свою сестру. Тепер її очі були абсолютно чорні, з куточка рота витікала цівочка крові, а пальці на руках закінчувалися довгими кістяними наростами.

Рубі закричала, не в змозі стриматися.

Істота простягла до неї руку.

-Ти не послухалася, – низький голос, у якому вчувалися сотні інших, неприємно шмагав тишу. – Тепер ти будеш страждати. Прокляття Дев’яти ножів ще нікому не вдалося зняти. Навряд чи вдасться тобі…

Страж знову закричала. З рота цього створіння виривалися страшні звуки. Мова, яка лунала, не була жодною відомою Рубі мовою, пронизувала її тіло і душу наче розпеченим металом.

-Сені докуз бічагин ланетіле ленетілорум. Ха гинахін канлі бір яра аларак калсін тенінде…

Ернандес не розуміла жодного слова, але нестерпний біль заважав усвідомлювати дійсність. Він стискав, наче сталевими лещатами, витискаючи повітря…

І раптом усе закінчилось.

Вона лежала на галявині у густій траві. Навколо валялися тіла Слуг, кілька Наставників утворили малу купу. Стражі, стогнучи, зводилися на ноги.

Рубі жадібно ковтала повітря. Перемагаючи головний біль, Ернандес сіла і застогнала. Груди немов стягував сталевий обруч. Дівчина озирнулася навколо.